додати матеріал


Застосування права

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Московська Академія Підприємництва

при Уряді м. Москви

Благовіщенський філія

Курсова робота

на тему: Застосування права
по Теорії держави і права

Благовєщенськ 2009


Зміст

Введення

1. Правозастосовні відносини як особливий різновид правових відносин
1.1 Поняття правозастосовних відносин
1.2 Суб'єктний склад та юридичний зміст правозастосовних відносин
1.3 Юридична природа правозастосовних відносин
2. Правозастосовча діяльність
2.1 Форми і принципи реалізації правових норм
2.2 Стадії правозастосовної діяльності
3. Акти застосування права
3.1 Поняття і види актів застосування права
3.2 Співвідношення нормативного акту і акту застосування права
4 Аналогія
5 Тлумачення

Висновок

Список використаних джерел

Введення

Ефективність правової політики держави неможливо забезпечити лише шляхом встановлення на нормативному рівні необхідних юридичних засобів і механізмів. Процес трансформації цілей правового регулювання в конкретні результати завершується на етапі реалізації юридичних приписів, в ході активної, цілеспрямованої діяльності суб'єктів правовідносин. Тому для підвищення загальної ефективності права потрібна чітка організація процесу втілення юридичних моделей в життя, оптимізація правозастосовчого механізму.
В умовах глибоких перетворень, що відбуваються сьогодні в російському суспільстві, проблема оптимального практичного використання юридичних засобів стає особливо актуальною, оскільки перехідні періоди розвитку державно - правової сфери завжди супроводжуються кризою правового регулювання, порушенням відповідності між законодавчо проголошеними положеннями та їх дією, між юридичним і фактичним змістом права.
У зв'язку з цим назріла необхідність інтенсифікації досліджень процесу застосування права, розробки цілісної наукової концепції правозастосовчого механізму, яка, перш за все, повинна бути зорієнтована на виявлення чинників підвищення ефективності юридичної практики, а також умов, що перешкоджають успішному завершенню процесу правового регулювання.
Дана робота присвячена визначенню сутності та змісту правозастосовчої діяльності, її основних форм, принципів, напрямків і результатів.

1. Правозастосовні відносини як особливий різновид правових відносин
1.1 Поняття правозастосовних відносин
Як правова діяльність, застосування права здійснюється в рамках особливого різновиду правових відносин - правозастосовних. В даний час відсутні спеціальні дослідження з проблеми правозастосовних відносин, в яких вони аналізувалися б з повнотою, що відповідає їх значенню в правовому регулюванні. Між тим правозастосовні відносини являють собою особливу функціональну різновид, якісно відмінну від інших правовідносин по ролі і місцю в правовому регулюванні, за предметним змістом і юридичною природою, за їх суб'єктним складом та службовому призначенням у системі правових форм діяльності держави.
Для виявлення правозастосовних відносин та визначення їх місця в системі юридичних зв'язків недостатньо обмежитися поділом правових відносин щодо їх службової ролі в правовому механізмі на правотворчі, правозастосовні та правореалізаціонние. Наявність зазначених видів правовідносин обумовлюється наявністю таких суто об'єктивних факторів, як правові форми діяльності держави.
Специфіка нормативної основи також повинна розглядатися як критерій відокремлення правозастосовних відносин і відповідної ним діяльності в самостійні види. З усієї маси правових норм теоретично можна виділити норми, функціонально призначені регламентувати тільки правозастосовчу діяльність. Їх умовно можна іменувати правозастосувальними нормами. Вони закріплюють коло суб'єктів, права та обов'язки учасників правозастосовних відносин, специфіку правозастосовних актів тощо ... До числа цих норм можуть ставитися цілі галузі, наприклад, кримінальне, кримінально - процесуальне, цивільне процесуальне право, окремі інститути конституційного права (наприклад, інститут громадянства), норми яких можуть бути реалізовані лише у формі правозастосування, в рамках правозастосовчого процесу. Те ж саме можна сказати і про окремі норми матеріального та процедурного характеру всередині галузей права.
Правозастосовні відносини необхідно відрізняти від інших правовідносин і за таким додаткового критерію, як їх функціональне призначення. Ці відносини покликані опосередковувати тільки специфічну правозастосовчу діяльність держави. Їх функціональний характер виявляється, зокрема, в тому, що вони носять надгалузевий характер, а їх конструкція є родової для різноманітних правових зв'язків. Обов'язковою стороною цих зв'язків виступають компетентні органи та особи, уповноважені вирішувати питання юридичного характеру. Вони опосередковують зв'язку охоронного типу, що виникають в процесі притягнення до юридичної відповідальності і накладення заходів стягнення на правопорушників, для захисту порушених або оспорюваних прав громадян, охоплюють відносини позитивно - правового регулятивного типу, що складаються з приводу вирішення конкретних питань економічної діяльності, а також реалізації прав і свобод громадян і т. д.
Відзначаючи їх загальні особливості в порівнянні з іншими правовідносинами, слід враховувати, що, в кінцевому рахунку, вони - різновид управлінських відносин, мають управлінську природу, мають організаційної суттю. Правозастосовні відносини - специфічні зв'язки між керуючими (правозастосовними органами) і керованими (безпосередніми носіями прав та обов'язків) суб'єктами.
Цей момент природи аналізованих відносин отримав висвітлення в роботах І. Я. Дюрягіна, де він підкреслює, що «правозастосовні відносини служать універсальною формою конкретних правовідносин з управління з боку держави діяльністю персонально певних осіб" [1].
Ще одна особливість правозастосовних відносин полягає в тому, що вони належать до розряду властеотношений, являють собою ті зв'язки, через які і за допомогою яких проводиться державна воля керуючих суб'єктів стосовно керованим з метою розв'язання конкретних правових ситуацій.
Без владного характеру відносин по застосуванню права, без винесення правозастосовчого акту за одностороннім волевиявленням компетентного органу, однаково неможлива як організація здійснення конкретних матеріально-правових відносин, реалізація права, так і в цілому управління в суспільстві.
Правозастосовні відносини виникають, змінюються і припиняються у зв'язку з настанням певних юридичних фактів. Вони, як правило, не поодинокі, а являють собою фактичний, точніше юридичний склад. Цей склад відрізняється подвійністю своєї правової природи: він включає процедурні дії тих осіб, які можуть бути учасниками даних відносин (пред'явлення позову до суду, звернення зі скаргою чи заявою до відповідної установи та ін.) Серед перелічених і їм подібних вихідних фактів вирішальне значення мають владно - публічні дії, процесуальні акти правозастосовних органів.
Фактами матеріально-правового характеру, породжують правозастосовні відносини, служать обставини, що тягнуть виникнення матеріально - правового відношення, яке і повинно бути реалізовано в правозастосовчому процесі.
Конкретізіруемое в ході правозастосовної діяльності матеріально - правове відношення (його модель) залишається разом з тим незмінним, постійним фактом, з яким пов'язані подальший рух відносин по застосуванню права. Воно виступає в якості визначального і генеруючого обставини для різних процесуальних фактів, у поєднанні з якими дає імпульс подальшому розвитку правозастосувального відносини.
Підсумковий процесуальний акт - винесення рішення, завершальне ланцюг процедурних юридичних фактів. Цим правозастосовні відносини припиняються.
1.2 Суб'єктний склад та юридичний зміст правозастосовних відносин
Правозастосовні відносини характеризуються певною специфікою суб'єктного складу. Ця специфіка полягає в тому, що їх можна досить чітко розмежувати на дві групи:
2) учасники цих відносин, безпосередньо зацікавлені в результаті справи;
3) особи, наділені повноваженнями на вирішення справ, але не мають особистого інтересу в суперечці чи іншому конкретному юридичному питанні.
Коло останніх зумовлений державно - владних, одностороннім характером застосування права. Ними можуть бути тільки державні органи і посадові особи, а також органи місцевого самоврядування, до компетенції яких віднесено право на врегулювання індивідуально - конкретних ситуацій. Тільки ці учасники правозастосовних відносин є суб'єктами правозастосовчої діяльності. Їх іноді називають лідируючими суб'єктами в процесуальних відносинах, у правозастосовчому процесі.
Коли мова йде про тривають правозастосовних відносинах (як правило, юрисдикційного характеру) і в розгляді конкретної справи беруть участь кілька владних суб'єктів, то серед них можна виділити вирішального суб'єкта, який безпосередньо і остаточно застосовує норму права і дозволяє справа, та інших осіб, які проводять підготовчу роботу з розслідування справи, його оформлення, попередню кваліфікацію діяння, яка потім уточнюється в ході остаточного дозволу правової ситуації.
Правозастосовні відносини характеризуються своєрідністю їх змісту, в якому можна виділити права та обов'язки сторін відносини (юридичний зміст) і реальні дії, поведінку їх учасників (матеріальне чи фактичне утримання).
Юридичний зміст правозастосовних відносин утворюють такі кореспондуючі один одному права і обов'язки їх суб'єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов'язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. У свою чергу, правоприменитель зобов'язаний вирішити справу у відповідності з законом і з урахуванням обставин ситуації, а інша сторона має право вимагати від нього таких дій.
Ці визначають права і обов'язки суб'єктів відносин супроводжуються конкретними правомочностями, обсяг, і ступінь деталізованості яких залежить від складності характеру і форми правовідносини.
Фактичне зміст правозастосовних відносин становлять діяльність уповноважених органів і посадових осіб з вивчення обставин справи, його юридичної кваліфікації і винесенню акта застосування права, а також дії зацікавлених у справі осіб у зв'язку з його розглядом і ухваленням рішення.
Цілісне уявлення про склад правозастосовних відносин неможливе без розгляду об'єкта цих відносин. Об'єкт правовідносин - це те, з приводу чого складаються стосунки, на що спрямовані дії їх учасників. Трактування об'єкта правозастосовних відносин суттєво різниться з тим розумінням об'єкта правових зв'язків, яке прийнято в юриспруденції. Виходячи з загальноуправлінських і спеціально - юридичних завдань, що стоять перед застосуванням права, можна визначити об'єкт правозастосовних зв'язків через поведінку адресатів правозастосувального акту, дії безпосередніх носіїв прав і обов'язків, для здійснення яких потрібно втручання компетентних органів.
1.3 Юридична природа правозастосовних відносин
Підвищений інтерес теоретиків права викликає юридична природа правозастосовних правовідносин.
Зазвичай правозастосовні відносини прирівнюють до процесуальних відносин. На думку ж І. А. Галаган та О. В. Василенко, правозастосовні відносини за своєю юридичною природою двоїсті [2]. Вони включають в себе процедурно - процесуальні відносини як сторону, але не зводяться тільки до них. Інша їх грань пов'язана зі змістовною, матеріально - правовою суттю юридичного регулювання.
Двоїстість природи правозастосовних відносин обумовлюється, в кінцевому рахунку, неоднорідністю нормативної основи самого правозастосування. Матеріально - правові норми визначають зміст правозастосовчої діяльності індивідуально - правового регулювання суспільних відносин. Їх загальне призначення - регламентувати основи правомірності, визначати правові параметри такої діяльності по досягненню соціально - значущих результатів і цілей правового регулювання. Блок норм, що складають матеріально - правову основу правозастосування, не монолітний, а багатошаровий. Це не тільки норми, що визначають характер і істота розглянутих справ (норми, що підлягають застосуванню), а й норми, які наділяють державні органи та посадових осіб правом вирішити по суті юридичну справу (компетентні норми). До матеріально - правовим належать і норми, що визначають характер вирішення справи по суті і прийнятого рішення, результати впливу на конкретне відношення у результаті розгляду.
Застосування цих норм завжди опосередковується процедурно - процесуальними нормами. Предметом їх регулювання є організаційно - процедурні відносини, що складаються в сфері владної діяльності з реалізації норм матеріального права. Ці норми встановлюють порядок розгляду у справі і винесення правозастосувального акту, відповідають на питання, яким чином повинна бути застосована матеріально - правова норма, розглянуто і дозволено конкретне матеріальне правовідношення. Вони мають всебічно регламентувати завдання правозастосовних виробництв, процесуальне становище сторін, підвідомчість розгляду справ, постадійного їх ведення і т. д.
Двоїста природа правозастосовних відносин обумовлюється не лише тим, що вони нормативно обслуговуються, регулюються двоякого кола нормами, а й тим, що здійснення правозастосовних відносин завершується прийняттям індивідуальних актів (рішень), які, виконуючи функції юридичних фактів, характеризуються своїм матеріально - процедурних змістом. Матеріальним тому, що за їх допомогою проводиться в життя веління матеріального закону і завершується правове врегулювання конкретних відносин і ситуацій, а процедурних тому, що вони приймаються як актів, що завершують процес правозастосування.
З урахуванням викладеного правозастосовні відносини можна визначити як особливий різновид (і форму) суспільних відносин, врегульованих правом, в рамках яких на основі матеріально - правових та процедурних норм здійснюються державно - владні повноваження щодо безпосереднього піднормативна регулювання, дозволу від імені держави індивідуально - конкретних справ і правових ситуацій.

2. Правозастосовча діяльність
2.1 Форми і принципи реалізації правових норм
У юридичній літературі прийнято розрізняти дві форми правозастосовчої діяльності:
· Оперативно - виконавча форма - передбачає організацію виконання приписів правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів (наприклад, наказ про прийом на роботу, свідоцтво про реєстрацію шлюбу тощо);
· Правоохоронна форма - діяльність, спрямована на охорону норм права від яких би то не було порушень, застосування заходів державного примусу до правопорушників, забезпечення виконання призначених мір покарання, а також вживання заходів щодо попередження правопорушень у майбутньому.
Необхідність у правозастосовчій діяльності виникає, таким чином, завжди, коли неможливо здійснення суб'єктивних прав і виконання передбачених законом обов'язків без використання державно - владних повноважень.
Застосування норм права здійснюється не в довільній формі, а в строго встановленому законом порядку, що складає принцип законності правозастосовчої діяльності. За словами Г. Ф. Шершеневича, умова правового порядку полягає в застосуванні норм права «по точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи інших конкретних випадках» [3]. Даний принцип знаходить свій вияв у дотримання букви і духу закону в правозастосовчій діяльності; дії правозастосовних органів та посадових осіб у рамках наданих їм повноважень; в строгому і неухильному дотриманні встановленої процедури; у прийнятті юридичних актів встановленої форми.
Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого органу і посадової особи в інтересах не конкретної особи, а всього суспільства. Це обумовлено тим, що пріоритетним об'єктом захисту права є певна група суспільних відносин.
Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування конкретних умов застосування того чи іншого нормативно - правового акту, прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставин.
Принцип обгрунтованості правозастосування означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх відповідних матеріалів, прийняття рішення тільки на основі достовірних, що не підлягають сумніву фактів.
Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і соціальної справедливості - з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тому, що в процесі формування норм права, є правилами загального характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і обставин, які виникають в тих чи інших життєвих умовах, в процесі їх застосування. У подібних випадках провідна роль у визначенні остаточного варіанту розв'язання правової ситуації належить саме правозастосовчому органу або посадовій особі.

2.2 Стадії правозастосовної діяльності
Правозастосовча діяльність як найбільш складна і важлива форма реалізації права здійснюється поетапно. Під стадіями правозастосовчого процесу слід розуміти вироблені наукою і практикою, закріплені в законі етапи пізнання істини, що відображають логіку здійснення права, серед яких виділяють:
1) встановлення фактичних обставин справи - вирішення питання факту;
2) встановлення юридичної основи справи - вирішення питання права;
3) вирішення справи.
Єдиним початковим підставою процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин. Тому перша стадія правозастосування полягає у встановленні юридичних фактів і юридичних складів. У ряді випадків коло обставин, які підлягають встановленню, позначений у законі.
Метою першої стадії правозастосовчого процесу є досягнення фактичної об'єктивної істини, тому особливу увагу на цьому етапі приділяється доведенню. Так, відбувається збір юридично значимої інформації, її дослідження, перевірка на істинність, достовірність, достатність.
Зміст другої стадії правозастосовчого процесу полягає у виборі правоприменителем галузі, інституту і норми права; перевірці автентичності тексту норми, меж її дії в часі, в просторі і по колу осіб; в тлумаченні - з'ясуванні змісту і змісту юридичних приписів, після чого можливе встановлення відповідності елементів розглянутого юридичного питання з нормою права.
Зміст третій стадії - це прийняття акта застосування права (винесення рішення у справі, порушення справи, видача дозволу, підписання наказу тощо) і організація практичного здійснення (контроль за здійсненням) акта застосування права.

3. Акти застосування права
3.1 Поняття і види актів застосування права
Правозастосовний акт - це офіційний владне розпорядження компетентного органу або посадової особи, що конкретизують загальне правове положення для одиничного випадку індивідуального суб'єкта і виражене у відповідній формі.
Основні вимоги, які пред'являються до актів застосування, полягають в тому, щоб вони: а) суворо відповідали нормативно - правовим актам, на основі яких вони приймаються; б) видавалися в межах компетенції правозастосовчого органу або посадової особи, в) містили глибоку і всебічну мотивування ; г) мали всі необхідні реквізити, які надають актам застосування права офіційний характер (найменування акта, час і місце його прийняття, найменування прийняв акт органу, наявність відповідної печатки, підписи і т. д.).
Акти застосування не є джерелами права, і не містять в собі жодних було загальних правил поведінки, вони застосовують відповідні норми права до конкретного випадку, події або особі.
Основним критерієм класифікації правозастосовних актів, прийнятим в юридичній літературі, є форма регулятивного впливу на суспільні відносини. Залежно від вказаного критерію акти застосування права ділять на виконавчі та правоохоронні. Так, виконавчі акти спрямовані на організацію виконання містяться в нормах права приписів стосовно до конкретної особи чи нагоди. Вони зумовлюють виникнення конкретних прав і обов'язків осіб у зв'язку з їх правомірним поведінкою. До них відносяться: акт реєстрації шлюбу, наказ про підвищення на посаді, про присвоєння військового звання і пр.
Правоохоронні акти призначені для охорони існуючих норм права від можливих порушень. Вони видаються, як правило, або у зв'язку з попередженням вчинення правопорушення, в профілактичних цілях, або ж при здійсненні правопорушення. Такими, зокрема, є акти слідчих, судових, прокурорських і ряду інших органів.
Існують й інші критерії класифікації актів застосування права. Вони широко використовуються для більш глибокого вивчення, як самих цих актів, так і правозастосовчої практики в цілому.
Так, підставами для класифікації правозастосовних актів можуть служити:
· Їх юридична сила (акти різних інстанцій);
· Видають їх суб'єкти (органи державної влади, посадові особи державних і приватних структур тощо);
· Напрям і характер діяльності (економіка, культура, охорона порядку тощо);
· Їх дія в просторі, часі і по колу осіб;
· Процедура прийняття (колективна чи одноосібна);
· Характер приписів (імперативний, диспозитивний, дозволяючий, що зобов'язує, забороняє, управомочивающие, заохочувальний, засвідчує і пр.) і т. д.
3.2 Співвідношення нормативного акту і акту застосування права
Співвіднесення понять нормативного акту і акту застосування права є принциповим для з'ясування не тільки їх змісту, властивостей і правової сутності, а й для чіткого визначення їх місця у правовій системі, доцільності виділення в якості самостійної правової одиниці.
Перш за все, варто відзначити, що за своєю вольової сутності нормативний акт втілює в собі волю законодавця, в той час як акт застосування права здійснює цю волю, дає основу її реалізації. Таким чином, нормативний акт відноситься до позитивного законодавства, а акт правозастосування більш тяжіє до конкретного правовідносин.
За юридичною природою нормативний акт містить загальний припис універсального плану, воно може відноситися до невизначеному колу осіб, бути обов'язковим для всіх (наприклад, Конституція) або регулювати відносини з участю осіб певної категорії (як правило, це закони про регулювання правового становища окремих категорій осіб: інвалідів, учасників військових дій тощо). Акт застосування права являє собою конкретизоване припис, розраховане на певний казус і певну особу. Крім того, він носить характер одноразового, разової дії.
Однією з найбільш яскравих характеристик нормативного акта є те, що він приймається органами державної влади як результат нормотворчості, знаменуючи його заключну стадію. Правозастосовний ж акт видається, як правило, органами суду, контролю, нагляду, адміністрацією, посадовими особами в ході оперативно - виконавчої, організаторської, контрольно - ревізійної і т. п. діяльності. Причому акт застосування права не обов'язково виступає в якості заключної стадії зазначеної діяльності.
За юридичній формі закону, нормативний указ, постанова, наказ завжди вимагають письмової форми з дотриманням чітко визначених реквізитів та структури, а також опублікування. Ненормативний акт може бути як в письмовій, так і в усній формі, не вимагає офіційного опублікування, має свій порядок винесення та оформлення (залежно від суб'єкта видання).
Нормативний акт не може бути оскаржений, а акт застосування права підлягає оскарженню в силу того, що з правових наслідків він розглядається в якості юридичного факту.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що нормативний акт виступає головним правовим регулятором суспільних відносин, який носить самостійний характер і є основною складовою частиною правової системи. Акт застосування права, у свою чергу, є необхідною провідником нормативно - правового впливу, законний і не несе в собі норми права як такої.

4. Аналогія
У ході правореалізаціонной діяльності суб'єкти правозастосування іноді стикаються з прогалинами в законодавстві, коли повністю або частково відсутні юридичні норми щодо фактичних обставин, що знаходяться у сфері правового регулювання. Основними причинами появи прогалин у праві можуть бути: дефектність викладу державної волі та її оформлення; неповне або недостатнє використання юридичної техніки; невизначеність понять; пропуски і протиріччя в чинному законодавстві; поява нових суспільних відносин, які не були раніше встановлені законом і т. д .
У зазначених ситуаціях діяльність правоприменителя повинна бути спрямована не на усунення прогалин у законодавчому масиві, а на їх подолання за допомогою аналогії права або аналогії закону.
Аналогія права передбачає рішення конкретного, не врегульованого правом випадку на підставі загальних засад і сенс законодавства. Вона застосовується при строгій обгрунтованості та дозволяння законом, при відсутності норми, прямо регулюючої випадок, що має правову значимість, при відсутності подібної норми, що регулює подібні правовідносини; при відповідності принципам права в цілому, галузі або інституту цієї галузі права; при відповідності цілям правової політики держави .
Застосування аналогії права, можливо, тільки у виняткових випадках, так як розгорнутий і стабільне законодавство регулює суспільні відносини досить повно і встановлює правові норми, що дають правоприменителю можливість дозволити юридично значущу ситуацію.
Більш поширеним прийомом є застосування аналогії закону, яка передбачає вирішення конкретної справи на підставі схожою, найбільш близькою за змістом норми. Аналогія закону використовується за відсутності заборони законом вдаватися до аналогії, при відсутності норми, прямо регулюючої випадок, що має правову значимість; за наявності подібної норми, що регулює подібний випадок.
Таким чином, аналогія є не способом обходу закону, а засобом, що забезпечує дійсно правильне його застосування. Вона допускається лише на підставі закону та в його межах. Слід зазначити, що в кримінальному та адміністративному праві аналогія не застосовується.

5. Тлумачення
Тлумачення являє собою особливий вид діяльності державних органів, посадових осіб, громадян та їх об'єднань, спрямованої на розкриття смислового змісту правових норм і на виявлення міститься в них державної волі.
Тлумачення є одним з найважливіших умов успішності правозастосовчої діяльності, так як з його допомогою створюються передумови не тільки для більш глибокого і всебічного розуміння нормативно - правових актів і які у них норм, але і для їх найбільш ефективного застосування.
Будучи складним розумовим процесом, тлумачення нерозривно пов'язане з використанням знання норм законодавства, законів логіки і філософських положень щодо права. Тлумачення не може проводитися у відриві від економічної та соціально - політичного життя в країні, саме тому часто офіційне тлумачення носить політичне забарвлення. При цьому таке становище з точки зору теорії права неприпустимо, Шершеневич Г. Ф. зазначав з цього приводу, що «всякий, хто застосовує закон, дає йому застосування відповідно до тому, як він його розуміє, - а це вже є тлумачення» [4] .
До стадій тлумачення зазвичай відносять з'ясування сенсу норми права, що підлягає застосуванню, і роз'яснення її сутності та смислового змісту.
Існує ряд способів тлумачення - відносно відокремлених сукупностей прийомів аналізу правових актів, - які активно використовуються в процесі застосування права. Серед них прийнято виділяти:
· Граматичне (текстове) тлумачення - полягає в граматичному, лексичному та синтаксичному аналізі тексту норми. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту речення в цілому і групи речень;
· Систематичне тлумачення - полягає у використанні системного підходу при аналізі різних норм права, окремих статей і в цілому законів. Основна увага при цьому приділяється зіставленню норми права з іншими, встановлення її місця і ролі в системі цих норм;
· Логічне тлумачення - застосовується для з'ясування логічного змісту правових приписів у тих випадках, коли сутність і зміст правової норми неможливо визначити шляхом систематичного і граматичного тлумачення. Воно грунтується, перш за все, на законах логіки і відповідності їм буквального тексту норми;
· Історико - політичне тлумачення - воно зводиться до з'ясування соціально - політичних мотивів встановлення відповідної правової норми, а також визначення ступеня її спадкоємності по відношенню до раніше діючих норм;
· Телеологічне (цільове) тлумачення - спрямоване на встановлення цілей прийняття того чи іншого акта.
Крім зазначеного критерію, тлумачення прийнято класифікувати за ознакою обсягу на буквальне, розширене і обмежувальне. При такому підході можна визначити чи повністю збігаються в досліджуваній нормі буква закону з його духом, чи слід розуміти словесне вираження норми в буквальному сенсі або ж необхідно звузити або розширити їхній зміст, який випливає з буквального тлумачення.
Так, при буквальному тлумаченні при розгляді норми права виявляється, що її сенс і зміст повністю збігаються з текстовим вираженням. Метод обмежувального тлумачення припускає, що текстове оформлення закону ширше його сенсу, а розширене тлумачення - навпаки - текст вже логічного сенсу. Зазначені методи тлумачення допускаються тільки в точній відповідності зі змістом закону, з його точним змістом і є засобом правильного і точного застосування закону.
У залежності від юридичних наслідків тлумачення поділяється на офіційне і неофіційне. Особливість офіційного тлумачення полягає в тому, що воно здійснюється компетентними у цій області державними органами або уповноваженими на те громадськими організаціями. Воно отримує спеціальну юридичну форму (інструкція, постанова тощо) і має обов'язковий характер. Основна мета такого тлумачення - забезпечити однакове розуміння змісту норм права і досягнення їх однакового застосування.
Залежно від суб'єктів офіційне тлумачення підрозділяється на автентичне і легальне. Ці види відрізняються не тільки особливостями державних органів, які виробляють тлумачення, їх місцем і роллю в системі державного апарату, а й різною силою прийнятих при цьому актів тлумачення. Автентичне тлумачення здійснюється тими ж органами, які видали відповідний нормативно - правовий акт, і дається в законодавчому порядку (при цьому, не представляючи собою джерело права). Легальне тлумачення проводиться органом, який не видавав тлумачиться правовий акт, але має повноваження на відповідну діяльність постійного або разового характеру. При цьому акти легального тлумачення мають обов'язкову силу лише для тих осіб та їх об'єднань, які підпадають під юрисдикцію зазначеного органу.
Неофіційне тлумачення здійснюється недержавними органами і організаціями, різними науковими та навчальними закладами, окремими особами. Такого роду тлумачення не має обов'язкового характеру і не тягне за собою ніяких правових наслідків. Серед видів неофіційного тлумачення прийнято виділяти буденне тлумачення (здійснюється громадянами в повсякденному житті), професійне чи компетентне (здійснюється фахівцями в галузі держави і права: суддями, адвокатами тощо), наукове або доктринальне (виражається в підготовлених вченими - юристами коментарях до законодавства, книгах, наукових статтях і т. д.).
Крім того, іноді в окрему категорію виділяють казуальне тлумачення, яке здійснюється у зв'язку з розглядом конкретної справи. Його необхідність виникає, зокрема, тоді, коли нижчестоящі правозастосовні органи, на думку вищих, неправильно застосовують норми права до конкретних справ. Якщо казуальне тлумачення застосовується на офіційній основі, то його результати мають обов'язковий характер, а якщо воно передбачає неофіційне початок, то ніяких юридичних наслідків акт тлумачення не має.
У будь-якому випадку тлумачення покликане забезпечити правильність, адекватність і ефективність процесу правозастосування і є його невід'ємним етапом.

Висновок
З урахуванням викладеного в даній роботі можна зробити висновок про те, що правозастосовча діяльність являє собою найбільш складну і важливу форму реалізації права. Єдність матеріально-правових і процедурно-процесуальних якостей у правозастосовних відносинах зумовлене їх місцем і роллю в механізмі правового регулювання.
З одного боку, правозастосовна діяльність несе в собі правообеспечітельную функцію, а з іншого, функцію індивідуально-правового регулювання суспільних відносин і вирішення конкретних юридичних справ. Таким чином, застосування права можна визначити як одну з найважливіших гарантій найбільш повного здійснення прав громадян, що забезпечується державним авторитетом.

Список використаних джерел:
1. Галаган І.А., Василенко А.В. До проблем теорії правозастосовних відносин / / Держава і право.-1998 .- № 3.-С. 12-19.
2. Дюрягін І.Я. Право і управління. М., 1981.
3. Теорія держави і права: Підручник для вузів / під ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Ебзеева. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон і право, 2000.
4. Теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів / під ред. В.Г. Стрекозова .- М.: Інтерстиль, 1998.
5. Теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів / під ред. Є.І. Темно .- М.: Видавництво «Іспит», 2003.
6. Теорія держави і права: Підручник / М. Н. Марченко .- М.: ТК Велбі, Видавництво Проспект, 2005.
7. Теорія права і держави: Підручник / за ред. В.В. Лазарєва .- М.: Право і закон, 2002.
8. Ціхотскій А.В. Наукова дилема про компетенцію судів в ході правозастосування / / Російський юридичний журнал.-1996 .- № 2.
9. Шершеневич Г.Ф. Застосування права / / Юридичний консультант.-2004 .- № 9.-С.15-34.
10. Шундиков К. Цілі, засоби і результати в правореалізаціонном процесі / / Звістки вузів. Правоведеніе.-2001 .- № 4.-С.30-39.


[1] Дюрягін І. Я. Право і управління. М., 1981.
[2] Галаган І. А., Василенко А. В. До проблем теорії правозастосовних відносин / / Держава і право.-1998 .- С. 12-19.
[3] Шершеневич Г. Ф. Застосування права / / Юридичний консультант.-2004 .- № 9.-С.15-34.
[4] Шершеневич Г. Ф. Указ. Соч.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Курсова
69.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Застосування норм іноземного сімейного права і обмеження його застосування
Застосування права 2
Застосування права 3
Застосування норм права
Застосування норм права 2
Реалізація і застосування права
Процеси застосування норм права
Практика застосування муніципального права
Система і застосування права в державі
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru