Економічний лад в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

РЕФЕРАТ
Тема:
Економічний лад в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин

Зміст
1. Об'єктивна необхідність переходу до ринкових відносин і шляхи його здійснення
2. Становлення різних форм власності
3. Становлення підприємництва
Список літератури

1. Об'єктивна необхідність переходу до ринкових відносин і шляхи його здійснення
Необхідність переходу від командно-адміністративної економіки до сучасної ринкової обумовлена ​​негнучкістю, повільною адаптацією її до змін, вкрай низькою продуктивністю внаслідок тотального придушення господарської ініціативи, наростала недієздатністю економіки в міру вичерпання екстенсивних факторів економічного зростання.
Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдіное ціле на основі загального одержавлення економіки та на базі централізованого планування усієї соціально-економічного життя країни. На перших етапах це дозволило сконцентрувати ресурси, швидко збільшити потенціал країни, здійснити індустріалізацію, забезпечити розвиток нових територій і окремих республік. Проте вже в 60-ті роки гостро позначилися протиріччя між плануванням та єдиного центру і необхідністю вирішувати складні економічні завдання в умови) розвитку НТР за відсутності самостійності підприємств. Невдалі спроби розвинути госпрозрахунок, здійснити економічну реформу в 1965 р., перейти до нових методів управління економікою в 1979 р. показали, що загальна централізація і одержавлення, незважаючи на зміну їх форми, вступають у постійне протиріччя з ефективністю й ініціативою виробників, формують формальну систему товарних відносин, утриманство, дефіцитність, бюрократично-номенклатурну систему управління, закритість економіки і т. д.
Тому в період побудови незалежної Української держави гостро постає питання про корінних економічних реформах, суть яких - становлення ринкових відносин. Перехід до ринку - одна з ключових проблем, вирішення якої визнач перспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.
Навіщо потрібна корінна економічна реформа системного характеру? Справа в тому що існувала в недалекому минулому командно-адміністративна система господарювання не може бути поліпшена або удосконалена зміною окремих елементів, а потребує перетворень у своїй основі відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий економічний механізм, потрібна радикальна, системна трансформація, в ході якої вирішуються такі основні завдання:
а) роздержавлення і приватизація економіки, розвиток підприємництва;
б) формування ринкової інфраструктури;
в) становлення ціноутворення на основі попиту і пропозиції;
г) фінансово-грошова стабілізація;
д) створення системи дієвої соціальної підтримки для гостро знедоленим верствам населення країни.
При переході від командної до ринкової економіки виділяють три основні напрями становлення ринку при необхідному державне регулювання цього процесу:
- Лібералізація економіки;
- Структурні перетворення;
- Інституційні перетворення.
Лібералізація економіки - це система заходів, спрямована на створення умов для вільного руху цін, ринкового обігу товарів і послуг, підприємництва та відкритості економіки.
Структурні перетворення - це зміна структури економіки шляхом її демонополізації та конверсії, формування підприємств різних форм власності.
Інституційні перетворення - це створення умов для дії ринкової системи шляхом перетворення правових інститутів; формування системи нових організацій та установ ринкового типу, створення нової системи управління народним господарством та ін Державне регулювання господарського життя має базуватися на економічних методах.
Кожна перехідна економіка внаслідок особливих історичних умов перетворень, співвідношення політичних сил, які панують економічних уявлень та інших факторів має свої певні особливості. Вони знаходять своє вираження в ступені радикалізації і виборі методів перетворення, в його швидкості, у виборі варіантів і методів стабілізаційної політики, в характері здійснення грошово-кредитної, бюджетно-податкової та інших форм політики держави.
Серед країн, які переходять від командно-адміністративної системи господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляхів переходу.
Першій групі властиве створення в надрах старої командно-адміністративної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин. Найбільш характерним є приклад Китаю, де цей процес відзначився тривалої боротьбою серед правлячих кіл за шляхи розвитку, яка закінчилася перемогою проринкової сил у керівництві країною. По-перше, у Китаї процес переходу був ретельно теоретично осмислений, розроблений та визначений як тривалий і поетапний, з відпрацюванням його через соціально-економічні експерименти (щодо форм приватизації, пристосування старої бюрократії до нових умов господарювання, розв'язання проблем зайнятості, залучення іноземного капіталу , розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехід відбувається через саму командно-адміністративну систему з урахуванням конкретно-історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, а реформується відповідно до завдань, які ставляться перед нею для здійснення переходу до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпочато з провідної галузі економіки країни - сільського господарства, в якій зайнята основна частина населення. Перелічені заходи дали позитивні результати, гідні ретельного вивчення іншими країнами. Подібний шлях розвитку обрали В'єтнам, Монголія та деякі інші країни.
Другу групу країн відрізняє поступове, еволюційне початок переходу до ринкових відносин через різні експерименти та перетворення, які також починаються в надрах командно-адміністративної системи. На основі підготовленої соціально-економічного середовища, розпочатого розвитку ринкового господарства відбуваються руйнування командно-адміністративної системи і подальший перехід до ринкових відносин. Найбільш характерним є приклад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другої половини 50-х років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країні переходити до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь і масового зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницькій, первісного накопичення капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненої ринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головною історичною завданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього працівника від засобів виробництва і перетворити його в юридично вільного продавця своєї робочої сили, а з іншого - зосередити засоби виробництва і грошові кошти у незначного прошарку великих підприємців. Сьогодні такий спосіб накопичення загрожує гострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в епоху ядерної зброї наслідками.
Третя група країн обрала шлях шокової терапії, який полягав у застосуванні методів короткостроковій струсу суспільства. Такий шлях обрала, наприклад, Польща, де були певні передумови для такого безжалісного експерименту, а саме: у країні була поширена ринкова психологія, значною була приватна власність (понад 4 / 5 орної землі належало одноосібним господарям), на чолі держави опинилися сили, яким довіряло і які підтримувала більшість населення. Тим не менш, незважаючи на все це, після короткого шоку країна змушена була відмовитися від нього. Ті, хто вдалися до цього методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на довгостроковим характером розвитку економічних процесів.
Свій шлях переходу винайшла колишня Чехословаччина, де наприкінці 80-х років відбулася так звана оксамитова революція. Спираючись на традиції ринкового розвитку, нові й старі методи державного регулювання економіки, кооперування і т. п., країна повертається до ринкових відносин цивілізовано. Її розділ з 1993 р. на дві незалежні країни - Чехію і Словаччину - відбувся також цивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності. Основна маса середніх та великих підприємств за допомогою їх акціонування перетворена на корпорації. Дрібні підприємства можуть переходити в індивідуальну власність. Кожен громадянин отримав право на свою рівну частку загальнодержавної власності у формі спеціальних купонів, на які він придбає акції підприємств, що приватизуються. Для того щоб купони не могли стати предметом купівлі-продажу, спекуляцією і т. п., був розроблений спеціальний механізм захисту. До Чехії та Словаччини залучається іноземний капітал на розробленій взаємовигідній правовій основі, створюються спільні з ним фірми в третіх країнах.
Особливістю переходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у сучасному світі країн. Тим не менше, виходячи їхньої практики, на нього відводиться багато років при величезній допомозі в сотні мільярдів марок щорічно.
У цілому практика країн, що входили раніше в командно-адміністративну систему, демонструє два основних варіанти трансформації цієї системи в ринкову економіку. Перший - еволюційний шлях поступового створення ринкових інститутів (Китай і певною мірою Угорщина). Другий - шокова терапія, що застосовувалася з тією чи іншим ступенем інтенсивності в більшості країн Східної Європи, в тому числі і в Україну, де цей процес іде в умовах дикого первинного накопичення, коли регулятором є не держава, що діє в інтересах всіх верств суспільства, а мафіозно-кланові структури, які представляють інтереси, за різними оцінками, від 5 до 10% населення країни ..
Логіка переходу України до соціально орієнтованого ринкового господарства потребує здійснення державного будівництва через забезпечення політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жоден з перерахованих шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні. Командно-адміністративна система тут виявилася нездатною здійснювати глибинні ринкові реформи, та й чи була підірвана розпадом СРСР. Для застосування шокової терапії не було відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної підтримки владних структур, соціально-економічної бази і т. п.
В Україні кілька разів пробували провести так звану шокову лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це призвело до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розбалансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.
Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової економічної політики переходу до соціально орієнтованим ринковим відносинам, спрямованості економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливе значення для створення багатоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави, створення сучасного механізму державного регулювання. Україна повинна стати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей.
Відпрацьованими теоретично і на практиці засобами переходу від командно-адміністративної системи господарювання до соціально орієнтованого ринкового господарства є роздержавлення і приватизація, спрямована на розвиток багатоукладної економіки та підприємництва. Першочергового вирішення потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур тощо Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін трикутника: держава - праця - підприємництво.
Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, неволюнтарістского ціноутворення; зумовити жорстку фінансову політику держави.
Всі ці заходи разом із створенням державної системи регулювання економіки, забезпеченням соціального захисту населення в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні основи обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави . Процес трансформації командно-адміністративних методів регулювання в ринкові - складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей.
Таким чином, в Україні стоїть завдання повної заміни старої господарської системи, її структур, принципів і методів управління процесом відтворення нової господарської системою. При цьому необхідно врахувати, що процес трансформації командно-адміністративної системи в сучасну ринкову економіку - складний і тривалий. В Україні, як і в інших пострадянських республіках, ще довгий час буде існувати своєрідна, так звана перехідна економіка, чи економіка перехідного періоду, тобто перехідний стан від однієї економічної системи до іншої.
2. Становлення різних форм власності
Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між усіма цими формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку. Економічний лад суспільства грунтується на відносинах власності, які є економічною основою системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення, перш за все, засобів виробництва, певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, але й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.
Наскільки важливим є питання про власність, ясно видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступала в двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативної, причому остання повинна була поступово вливатися в державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши в своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляло їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.
Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки як би підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому прагнули не звертати увагу на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя щодо темпів і якості економічного зростання.
Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.
На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичної, і економічної) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.
Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснювався в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Однак необхідність існування різноманітних форм господарювання, а значить, і форм привласнення зумовлена ​​вимогами об'єктивної реальності.
По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні різних підприємств, галузей, регіонів, в умовах праці, що дає підстави говорити про технологи чеський багатоукладності сучасної економіки. Все це не може не обумовлює різноманітність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відношення власності.
По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв'язаними про процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а звідси і усуспільненням привласнення. Одночасно вони не враховували, що науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення нових підприємств і виробництв. Це обумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не вносити різноманітність як в суб'єкти, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, залежить від такої різноманітності. Таким чином, різноманітність форм привласнення і господарювання - властивість не тільки сьогоднішнього, але й завтрашнього дня.
Все це свідчить про те, що існували в Україні відносини власності підлягали трансформації.
Реальні процеси такої трансформації, її напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність останньої знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.
Методологічна спрямованість трансформації відносин власності визначається насамперед Основним законом України - Конституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом певного громадянського компромісу різних політичних сил. В ній зазначено: "Кожен має право володіти і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону ".
В умовах формування ринку вже зроблено суттєві зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.
Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, які засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація - це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.
Роздержавлення і приватизація відбувається в таких формах: перетворення державного підприємства в акціонерне чи інше господарське товариство; викуп зданого в оренду майна державного підприємства, викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державного підприємства за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам.
При цьому не слід прагнути до повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності, казенних підприємств та державного регулювання. Загальна приватизація нині стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що світовий досвід приватизації економіки для розвитку ринкових відносин складає вже більше двох десятиліть. Почавшись у 1979 р. у Великобританії, він охопив розвинені країни Західної Європи та Північної Америки. Східна Європа стала останньою ланкою в цьому ланцюжку. У процесі приватизації знаходить вирішення загальцивілізаційне протиріччя між приватним і громадським інтересом в економічній області. Як економічне явище приватизація вважається крайнім видом роздержавлення економіки.
Виходячи з цього оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики.
У ринковій економіці приватна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися в двох напрямках. Перше - це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Друге - поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора та їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Дозволити це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики поєднання державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.
Процес роздержавлення та приватизації почався в Україну в 1991 р. з роздержавлення окремих об'єктів, які трансформувалися в колективні підприємства шляхом оренди з викупом. З початку 1992 р. було прийнято низку законодавчих актів, які створили солідний правовий фундамент цього процесу. Функції безпосереднього перетворення державних підприємств покладалися на Фонд державного майна України (ФДМУ).
Вирішальне значення для формування різних форм власності мають приватизація підприємств і демонополізація економіки. Законодавча основа для цього в Україні інтенсивно напрацьовується. Так, у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" сформульовані правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки Україні. У ньому визначено принципи та об'єкти приватизації, наведено розгорнуту характеристику порядку і способів приватизації, висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У заключній частині визначені договірні відносини приватизації та встановлено відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.
Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України" Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) "встановили правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його застосування стали галузі, що підлягали першочерговій приватизації: переробна і місцева промисловість, виробництво будівельних матеріалів, легка промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і ремонтне господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи приватизації шляхом викупу об'єктів, які підлягають приватизації, працівниками цих об'єктів та продажу на аукціоні за конкурсом.
Закон України "Про приватизаційні папери" визначив види приватизаційних паперів, умови і порядок викупу їх, розміщення серед громадян України, а також порядок обліку, використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим видом державних цінних паперів, які формально засвідчили право їх власника на безкоштовне одержання у процесі приватизації частини майна державних підприємств, державного житлового фонду. За формою приватизаційні папери могли бути лише іменними. Проте практично вони широко скуповувалися за безцінь у населення під виглядом створення холдингових компаній і т. п.
Право на одержання у власність приватизаційних паперів було надано лише громадянам України, які проживають на її території, проживають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах в період, який визначає Державна програма приватизації майна державних підприємств. Ця програма визначає також пріоритети та умови проведення приватизації, завдання та прогноз щодо зміни структури власності. Така програма періодично, як правило щорічно, приймається Верховною Радою України.
Частка майна підлягають приватизації державних підприємств, яка припадала на один приватизаційний майновий сертифікат, що виділявся для кожного громадянина України, офіційно визначалася шляхом ділення вартості основних виробничих фондів цих підприємств на кількість населення, яке могло отримати цінні папери (останній розрахунок станом на 1 листопада 1993 становив 1050000 українських карбованців). Населення не дуже поспішало з їх отриманням, оскільки реальна ринкова ціна цих сертифікатів була надто низькою - 7-10 грн. (При номінальній на той період, коли діяли сертифікати, в 250 дол США). Сертифікатна приватизація стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалася і тривала багато років. Другий етап, визначений як виключно аукціонна приватизація за гроші, почався в 1998 р.
Кілька штучне розширення масштабів роздержавлення і приватизації призвело в даний час до різкого зниження меж державного сектора без відповідного підвищення доходів держбюджету, що стало однією з причин уповільнення виходу з економічної кризи і неможливості проведення більш ефективної соціальної політики. Роздержавлення власності за своїми масштабами вийшло за об'єктивно виправдані межі і в ряді випадків передчасно позбавило народне господарство і економічну політику держави тих переваг, які притаманні державної власності в умовах переходу до ринкових відносин.
У результаті проведеного роздержавлення та приватизації відносини власності, властиві складається в Україні соціально-економічної моделі, виявилися неврегульованими і соціально невизначеними. Приватна власність не придбала найважливішого ознаки - здатності до відтворення за рахунок власних ресурсів. В економіці не склалася ринкова мотивація поведінки підприємств і населення. Панівною стала психологія розкрадання та хабарництва.
3. Становлення підприємництва
Підприємництво безпосередньо пов'язане з діяльністю підприємця, тому для з'ясування сутності та визначення поняття підприємництва необхідно спочатку визначити сутність поняття "підприємець". Поняття "підприємець" виникло ще в XVII ст. і має неоднозначні трактування.
Економісти характеризують підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради реалізації комерційної ідеї та отримання прибутку. Підприємець сам організовує господарську діяльність, планує її і розпоряджається результатами цієї діяльності.
Для соціолога підприємець - особливий соціально-психологічний тип господарника, характерними рисами якого є здатність до аналізу різноманітних ринкових ситуацій, до вироблення найбільш прийнятних рішень і швидкого втілення новаторських ідей.
Політик дивиться на підприємця або як на союзника існуючої державної системи, або як на ворожий елемент, що протистоїть їй і перебуває поза законом.
Відповідно до сучасних визначеннями підприємець є суб'єктом пошуку та реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробці якісних продуктів і технологій, здійсненні нововведень і опануванні перспективними факторами розвитку.
Звідси підприємництво - це вміння заснувати і вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо Підприємництво є переважно виявом економічного організаційного творчості та новаторства.
Першим нормативним актом початкового періоду розвитку підприємництва з'явився Закон СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність", прийнятий у 1986 р., який легалізував такі форми, як дрібний приватний бізнес, оренда на основі сімейного підряду, і деякі інші.
З прийняттям 26 травня 1988 Закону СРСР "Про кооперацію в СРСР" розпочався відносно короткий сплеск створення кооперативів.
Однак у силу ряду причин очікуваний соціально-економічний ефект (насичення ринку товарами та послугами, економія матеріальних ресурсів, залучення у виробництво особистих фінансових заощаджень населення, розвиток вторинної зайнятості, конкуренція державному сектору) кооперацією, так само як і легалізацією індивідуальної трудової діяльності, досягнутий не був .
В кінці 80-х років почала складатися система орендних відносин в СРСР. Вона певною мірою потіснила кооперативи в рамках процесу спонтанної приватизації. У широкому сенсі розвиток орендних відносин було ще однією спробою реформування держсектора і економіки в цілому без здійснення будь-якої реальної радикальної трансформації відносин власності і формування конкуруючого з державним приватного сектора. Однак ця важлива фундаментальна мета не могла бути реалізована в умовах відсутності відповідного механізму.
Проведені в 1986-1990 рр.. зміни в економічній системі попри всі проблеми й негативних характеристиках внесли певний внесок в усвідомлення необхідності подальших реформ, накопичення капіталу, часткову трансформацію держпідприємств і їх управлінських структур.
Можливості розвитку підприємництва в Україні відкриваються на основі Конституції України, Законів України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво в України", "Про форми власності на землю" і т. п. Так, Конституцією України визначено, що "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом".
У Законі України "Про підприємництво в Україні" зазначено, що це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання роботи, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залежно від форми власності виділяють: приватне, колективне і державне підприємництво.
Підприємництво - це така форма господарювання, при якій кожен учасник суспільного виробництва реально відчуває себе господарем; причому поняття "господар" стосується не лише великого власника, а й дрібного (в тому числі і селянина), керівника підприємства, кооператора, орендаря, кваліфікованого спеціаліста, робітника, який є власником підприємства, коли воно належить трудовому колективу, власне, кожної ділової людини.
Підприємницьке господарство передбачає наявність у суб'єкта певної сукупності свобод і прав щодо: вибору виду і планування господарської діяльності, джерел фінансування, доступу до ресурсів, організації та управління, збуту продукції, тобто економічну автономію підприємства. Держава через систему законодавства, фінансово-кредитні важелі може лише здійснювати економічне регулювання, а не втручатися в повсякденну діяльність підприємств.
Підприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт і дохід. Отримання прибутку для підприємця є важливою метою, але не самоціллю. Найбільш важливе для підприємця - це мотивація використання прибутку (розширення, модернізація, структурна перебудова виробництва). В умовах підприємництва змінюється співвідношення між матеріальною зацікавленістю і мотивацією трудової діяльності: для підприємця на перший план висувається мотивація діяльності, оскільки все, що виробляється, - це його власність.
Обов'язковою умовою розвитку підприємницької діяльності є певна економічне середовище і клімат, які б реально забезпечували, а не просто декларували самоуправління, свободу господарського вибору, можливість інвестування доходу.
Законодавчими актами в Україні передбачені такі форми підприємництва: індивідуальне дрібне підприємництво; система колективних підприємств (колективне, акціонерне товариство, кооперативи і т. п.); державні підприємства.
Створення індивідуального дрібного підприємства здійснюється на основі права кожної людини займатися будь-якою економічною діяльністю у межах законів. Нині це право забезпечується законодавчо встановленої приватною власністю громадян на певні засоби виробництва.
У Законі України "Про підприємства в Україні" визначено, що до категорії малих може бути віднесене підприємство у промисловості і будівництві з числом працюючих до 200 чол.; В інших галузях виробничої сфери - до 50; в науці та науковому обслуговуванні - до 100; в галузях невиробничої сфери - до 25, у роздрібній торгівлі - до 15 чол.
Відповідно до чинного законодавства для малих підприємств визначені окремі пільги, наприклад з оподаткування залежно від напрямів використання прибутку, від числа працюючих пенсіонерів та інвалідів. Малі підприємства з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, випуску товарів народного споживання, будівельних матеріалів мають так звані податкові канікули. Малим державним підприємствам дозволяється здійснювати прискорену амортизацію активної частини виробничих фондів.
Важливою формою підприємництва є розвиток кооперативного господарювання. Майно кооперативу формується за рахунок грошових або матеріальних внесків його членів, за рахунок доходів від виробничої діяльності, продажу акцій.
Існують кооперативи двох типів: виробничі і споживчі. Перші виробляють продукцію, виконують певні роботи, а також надають платні послуги підприємствам, організаціям і громадянам, другі задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу в житлі, дачах і городніх ділянках, гаражах, соціально-культурних та інших послугах.
Крім виконання розглянутих функцій, кооперативи мають сприяти поліпшенню використання трудових ресурсів, оскільки вони залучають до громадського господарства ті соціально-демографічні групи населення, праця яких використовується недостатньо. Крім того, вони, як і малі підприємства, здатні забезпечити роботою значну частину трудових ресурсів, які вивільняються з державних та інших підприємств.
У цілому, отримавши спочатку сплеск як основа законодавчо дозволеного підприємництва, згодом в умовах розгорнутої роздержавлення і приватизації кооперативні форми підприємництва загальмували своє поширення. Безсумнівно, що в силу розвитку об'єктивної економічної реальності кооперативи з часом на новій базі знайдуть нові можливості розвитку.
Важливою формою розвитку підприємництва є організація акціонерних підприємств. Їх головною метою є залучення в господарський оборот вільних коштів, матеріальних і трудових ресурсів для виконання певних господарських завдань.
Акціонерна форма господарювання посилює демократизацію управління виробництвом шляхом залучення членів товариства до безпосередньої участі в управлінні.
Акціонерні товариства випускають і реалізують акції, які підтверджують право акціонера брати участь в управлінні цим підприємством, у розподілі його прибутків, а також залишків майна у разі його ліквідації. Кожен власник акції отримує дохід, який називається дивідендом і виплачується з прибутку за підсумками господарської діяльності за рік після виплати відповідних податків на підставі рішення загальних зборів акціонерів.
Загальні збори акціонерів є вищим органом управління акціонерного товариства. Рада акціонерного товариства здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу. Виконавчим органом акціонерного товариства є його правління, яке організовує поточну діяльність. Контроль за фінансовою діяльністю акціонерного товариства здійснює ревізійна комісія, яку обирають з числа акціонерів і представників трудового колективу підприємства. Практично господарями акціонерного підприємства є ті, в чиїх руках знаходиться контрольний пакет розпорошених між безліччю акціонерів акцій.
Найважливішою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні може стати створення системи державної підтримки формування бізнес-середовища. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур показує, що державна політика щодо підприємництва повинна передбачати:
по-перше, створення спільних економічних, правових і соціальних передумов, які сприяли б розвитку ефективного бізнесу;
по-друге, створення державної системи підтримки бізнесу.
Особливе місце в підприємницькій діяльності належить державним підприємствам. Державне підприємство - це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка на основі державної форми власності здійснює свою діяльність у промисловості, сільському господарстві, комунальному господарстві, на транспорті, у зв'язку, науці та науковому обслуговуванні, торгівлі, матеріально-технічному постачанні, сфері послуг .
Діяльність державного підприємства грунтується на контрольних цифрах, державних замовленнях, замовленнях споживачів, довгострокових економічних нормативах і ліміти. Воно самостійно розробляє і затверджує свої плани, укладає угоди.
В умовах переходу до ринкових відносин мають створюватися можливості для розвитку всіх форм підприємницької діяльності та свободи у виборі методів господарювання, напрямів використання доходу і здійснення інвестицій. Такі можливості повинні заохочувати конкуренцію та усувати монополізм державних підприємств у виробництві товарів та наданні послуг. Держава не відповідає за зобов'язаннями підприємства. Підприємство не відповідає за зобов'язаннями держави, а також інших підприємств, організацій, установ.
Робота державних підприємств в умовах ринку передбачає реалізацію таких основних принципів життєдіяльності:
1) право власності або повного господарського відання; продавати, передавати, надавати в позику, безплатно, обмінювати, здавати в оренду засоби виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, установам, організаціям, громадянам (у тому числі і іноземним), випускати і реалізовувати цінні папери : акції, облігації та ін;
2) самоокупність витрат (беззбитковість) і доходність. Цей принцип вимагає точного обліку і зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції;
3) самофінансування. Його суть полягає в закріпленні частини отриманого прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Джерелами фінансування підприємства є прибуток, амортизаційні відрахування, кошти, отримані від продажу цінних паперів, пайових та інших внесків громадян, трудового колективу;
4) матеріальна зацікавленість у кінцевих результатах праці. Цей принцип забезпечує подолання все ще нездоланої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи підприємництва, досягнення найкращих результатів;
5) фінансовий контроль за діяльністю підприємства. Банк здійснює всі види розрахунків підприємства, кредитні та касові операції. Підприємство застосовує у господарському обороті векселі. Якщо підприємство систематично не виконує свої зобов'язання за розрахунками, то може бути оголошено банком неплатоспроможним, тобто банкрутом;
6) повна економічна відповідальність за кінцеві результати, виконання договорів. Головною формою реалізації цього принципу є економічні санкції - вилучення незаконно одержаних доходів, відшкодування збитків, штрафи, неустойки, пені, зменшення або позбавлення премій;
7) міжнародне співробітництво, право виходу на світовий економічний простір;
8) законність діяльності, невходження ніякими сегментами в тіньову економіку.
Всі ці принципи застосовуються з метою забезпечення організаційних засад інтенсивного характеру індивідуального відтворення. Головна і найбільш складне завдання полягає в тому, щоб забезпечити їх взаємодію. Реалізація цих принципів в умовах ринкових відносин обумовлює необхідність розробки нової концепції державного (казенного) підприємства.
У цілому мова йде про орієнтацію підприємства на покупця, на задоволення його потреб. На перший план висувається проблема поліпшення якості продукції та послуг з урахуванням запитів, щоб забезпечити конкурентоспроможність. Однак для того, щоб у системах "виробництво - споживання", "пропозиція - попит" перейти від пріоритету перший складовою до пріоритету другий, необхідно мати відповідний рівень виробництва та організації всього економічного життя. Все це, як свідчить світовий досвід, потребує значного часу і надійного державного регулювання.

Список літератури
1. Беляєв О.О. Економічна політика: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2006. - 288 с.
2. Базилевич В.Д. Політекономія. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.
3. Степура О.С. Політична економія: Навч. посіб. К.: Кондор, 2006;
4. Економічна теорія: Підручник / за ред .. В. Н. Тарасевича. - К.: Центр Навчальної Літератури, 2006.
5. Башнянин ГОЛ., Лазур П.Ю., Медведєв BC Політична економія. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2002.
6. Політекономія. Навчальний посібник / За ред. Ніколенко Ю.В. - К.: Знання, 2003.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Міжнародні відносини та світова економіка | Реферат
92кб. | скачати


Схожі роботи:
Основні риси і протиріччя командно-адміністративної системи
Демонтаж командно-адміністративної системи Перші кроки державотворення на Волині
Жорсткість командно-адміністративної системи під час Великої Оте
Жорсткість командно-адміністративної системи під час Великої Вітчизняної війни
Внутрішньофірмове планування в ринкових умовах господарювання
Амортизаційна політика підприємства в ринкових умовах господарювання
Стратегії розвитку підприємств в ринкових умовах господарювання
Економічний розвиток України в умовах командно адміністративно
Робота банку АТ Банк ТуранАлем в умовах переходу до ринкових відносин
© Усі права захищені
написати до нас