Економічне районування та територіальна структура н г України

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Коломийський інститут

Прикарпатського університету ім.Стефаника

Економічний факультет

Курсова робота

на тему:

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

ТА ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

Виконав:

студент гр. Б-13

Іванюк Семен

Коломия 2001

Зміст

1. Сутність економічного району та об'єктивний харак­тер його формування.

2. Основні районоутворюючі фактори.

3. Принципи і критерії виділення великих економічних ра­йонів.

4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи.

5. Мережа економічних районів України.

6. Фактичне значення економічного районування.

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ

ТА ОБ'ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ

Основою формування економічних районів є тери­торіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеці­алізацію окремих територій і розвиток міжрайонної коо­перації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресур­си, особливості економіко-географічного положення те­риторії, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, на­уково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор — дуже важливий для форму­вання економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть спів­падати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних ра­йонів пов'язано із способом виробництва, рівнем роз­витку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єк­тивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товар­ного виробництва і подальшого розвитку суспільного територі­ального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено роз­витком планової господарської системи.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного ра­йонування внесли такі радянські економіко-географи і економіс­ти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сут­ності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господар­ства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш­ні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комп­лексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони — це територіальні спеціалізовані частини на­родного господарства країни, взаємопов'язані між собою постій­ним обміном виробленої в них продукції та іншими економічни­ми відносинами. Економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і форму­вання районних територіальних виробничих комплексів.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення те­риторіальної структури народного господарства та посилення аг­ропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М. Колосовський, який по­глибив наукові основи економічного районування розкриттям сут­ності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи еко­номічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні про­цеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. М. Колосовського, хоча і надала імпульсу по­дальшій розробці теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих недоліків.

Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вче­них, як П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визна­вав охоплення районним комплексом всієї сфери виробництва.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначи­лись загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фак­тори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ

На формування економічних районів впливають різні факто­ри: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є су­спільний територіальний поділ праці, який є результатом просто­рового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спе­ціалізації окремих частин території країни на різних видах вироб­ничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних тру­дових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до мак­симального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер­гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо­вують, а також використання навичок та виробничого досвіду на­селення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похід­ним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формуван­ня галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'я­заних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені техноло­гією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємо­пов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях про­мисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комп­лекс, який охоплює значну частину економічного району. В ме­жах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні цен­три із зонами економічного тяжіння до них периферійних тери­торій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколиш­ню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпе­чується зв'язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального цент­ру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні та­кими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості еко-номіко-географічного положення території району. Вони знач­ною мірою впливають на формування спеціалізації його госпо­дарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибоперероб­ної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають при­родні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо при­родні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, тру­домістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціаліза­цію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басей­нів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми те­риторіальної організації виробництва — промислові центри, про­мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногоспо­дарський комплекс економічного району. Важливу роль у фор­муванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність роз­винутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формуван­ня зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, ко­ли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються ко­оперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми ор­ганами управління господарством. У їх межах функціонують те­риторіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого еко­номічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як прави­ло, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.

3. ПРИНЦИПИ І КРИТЕРІЇ ВИДІЛЕННЯ ВЕЛИКИХ

ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування. До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарсь­кої спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні від­повідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів ра­йонів повинні бути близькими між собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами ва­лового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)

економічний район повинен являти собою виробничо-еконо­мічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внут­рішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарс­тва у масштабі країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комп­лекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплек­си з такою галузевою структурою:

профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисло­вості і сільського господарства;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних мате­ріалів тощо);

галузі, які забезпечують потреби населення району промис­ловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спе­ціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автоном­них республік без порушення їх меж.

4. ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економіч­них районів.

Науково обгрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузе­вих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними об­слуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природ­них передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'яз­ків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райо­ни виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургій­ної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову об­грунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формую­ться, територіально-виробничих комплексів для визначення на­прямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використову­ються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промис­лового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі ви­робництва з метою більш повного використання місцевих ресур­сів і зменшення обсягів девізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікро­райони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжга­лузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підра­йонами великих економічних районів. Це територія однієї неве­ликої країни чи адміністративної області, краю, автономної рес­публіки, тобто це територіальні одиниці економічного району­вання. Об'єктивною основою цього районування виступає тери­торіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах ве­ликих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних ра­йонів основну районоутворюючу роль відіграють великі багато­функціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисло­вими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економіч­ний район зоною районоформуючого впливу великих регіональ­них центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх під­приємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюєть­ся не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвит­ку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтег­ральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низо­вим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єк­тивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусід­ніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств міс­цевого значення з їх сировинними зонами, а також територіаль­ною організацією і управлінням всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприєм­ства міжрайонного значення, які впливають на формування облас­них господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах плано­вої системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

5. МЕРЕЖА ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ УКРАЇНИ

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але в зв'язку з нестабіль­ністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізував­ся адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась на­уково більш обгрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г.Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначали­ся спільністю економіко-географічного положення, особливостя­ми формування господарства у минулому і сучасною його спеціа­лізацією. Вони виділили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Вороши-ловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненсь­ка, Волинська, Чернівецька, Закарпатська),(У складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої Черкаської об. Кримська область була ще у складі Російської Федерації; Ізмаїльська область об'єднал Одеською, а Дрогобицька — з Львівською).

Якщо врахувати виді­лення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Подільська) і Західного (Тер­нопільська) районів, і виділення Придніпровського району з об­ластей Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запо­різька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збіль­шена до семи районів, які тепер становлять основу мережі еко­номічних районів України.

В 1957 р. у зв'язку з переходом від галузевого до територіаль­ного планування розвитку народного господарства СРСР була за­тверджена нова мережа, яка складалася з економічних адмініст­ративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укруп­нення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров'я, Північно-Східного, Цент­рального, Західного, Причорно-морського.

У зв'язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні ра­йони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черні­вецька області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франків­ська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Крим­ська області).

Ця мережа економічних районів більш об'єктивно відобража­ла реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано бу­ла віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних еконо­мічних районів, виділених на Україні в 1963 p., коли процес укруп­нення економічних районів відбувався на всій території Радянсь­кого Союзу.

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економіч­них районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Захід­ний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважли­віших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці (Планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення вели­ких баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і тех­нічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіро­олійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих еко­номічних районів втратила своє призначення. Вона не могла за­безпечити більш диференційованого підходу до розвитку і роз­міщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків. У за­пропонованих варіантах мереж економічних районів економіч­ними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзно­го поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одно­го економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебу­вала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і неви­робничі зв'язки з Києвом. Кіровоградська область не має спіль­ного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв'язки з Кривбасом і є складовою частиною терито­ріально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізь­кої областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, ви­кликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Полісько­го району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чер­нігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важ­ливе значення, не може бути основним районоутворюючим фак­тором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Жито­мирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні скла­дові великого територіально-виробничого комплексу, що знахо­диться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв'язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у та­кому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівсь­ка області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаїв­ська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районуван­ня, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, не­вдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економіч­них районів України.

6. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунту­ванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплек­сів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного по­тенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації терито­ріальних комплексних програм і схем природокористування, проек­тів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктив­них сил та розселення населення. Територіальні схеми розмі­щення і розвитку продуктивних сил певних районів являють со­бою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного харак­теру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так І ви­значення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрун­товуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас од­ним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдоскона­лення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Література

1. Аломпиев П. М. Зкономическое районирование СССР. — М: Изд-во зкономической литературьі, 1963. — 96 с.

2. Закономерности й фактори развития зкономических районов СССР.— М.: Наука, 1965. —256с.

3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С. 349—380.

4. Колосовский Н. Н. Теория зкономического районирования. — М.ІМнсль, 1969.— 335с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398^106.

6. РегионьІ Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А. П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Астрономія | Реферат
77.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Економічне районування в Росії
Економічне районування Росії
Економічне районування Розгляд сутності
Територіальна структура господарства Німеччини
Географічне районування України
Етнічне районування України
Геоботанічне районування України
Сучасне районування України Основні чинники та принципи розміщення
Сучасне районування України Основні чинники та принципи розміщення
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru