додати матеріал


приховати рекламу

Дивлюся в роман як в дзеркало і бачу в ньому долю твою і думаю про неї

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Ах, яка доля різнотонність!

Чи то червона? Чи то чорна?

Він в долі своєї не покається,

Він у ній навіть не зможе покаятися!

Він зуміє встигнути небагато:

Обірветься життя дорога

Червоним загравою на гільйотині ....

Боже! Дай хоч любові відтепер!

Морозний зимовий ранок. Білий сніг. Ах, коли б він не розтанув до Нового року! Адже на Новий рік завжди чекаєш чуда, хай самого маленького! Сніг під Новий рік у нас - це теж диво! Але я розумію, що Новий рік настане, навіть якщо снігу не буде, тому спрямовуюся на ринок за новорічними покупками. І швидше за звичкою, ніж з цікавості, я зупиняюся біля книжкових рядів. І чого тут тільки немає! На різний смак, на різний колір: від соблазняющей всіх і вся Анжеліки до бандитсько-кримінальних одкровень вбивць і злодіїв! На своє нещастя, я привертаю увагу продавця, і він з чіпкістю піраньї починає мене "поїдати":

- Що ви хочете? Про секс? Про політику '? Про вампірів? Чаклунів і вбивствах? Або про кохання?

Я з усмішкою повторюю останнє:

- Або про кохання ....

Тоді продавець зі спритністю офіціанта і вигадливістю коробейника представляє свій товар: Маріанни, Катерини, Анжеліки, Жозефіни, просто Марії - все те нескінченно велелюбної безліч сучасних книг, так люто нас атакуючих сьогодні. І раптом я помічаю серед цих ярмарково-лубочних обкладинок книгу, що, за моїми уявленнями, не вписується в цей ряд. Продавець з влучністю стрілка простежує напрямок мого погляду і вибирає саме цю книгу.

- Правильний вибір! Дуже правильний, - схвально говорить він. - Раджу прочитати: захоплюючий роман про кохання, про пристрасть, про зраду, про романтичну загибелі коханого та його коханої.

Я з ще більшим здивуванням дивлюся на продавця.

- Не вірите? - Продовжував він. - Так прочитайте назву: "Червоне і чорне"! Пекучо, правда? Це ж любов і ненависть ...

- А як з революцією, Бурбонами, Наполеоном? - Перебиваю я.

- Так вас цікавить історія? - З погано прихованим розчаруванням говорить продавець. - Я історичними книгами не торгую!

Сторопівши від таких "відкриттів" (виявляється, "Червоне і чорне" Стендаля - книга не історична?!), Я вже з "висоти" своїх філологічних знань з їдкою іронією заявляю:

- До вашого відома, шановний, якщо ви зволите відкрити книгу Стендаля "Червоне і чорне" і прочитати хоча б один рядок після назви, то ви виявите запис, яка говорить, що "Червоне і чорне" є не що інше, як історична хроніка XIX століття. - І з почуттям моральної перемоги я пішла.

Ах, пан Анрі Марі Бейль, колишній офіцер наполеонівської армії, який узяв собі псевдонімом назва одного маленького провінційного містечка в Німеччині - Стендаль, чи могли ви припустити, що ваш роман будуть вважати "романом про романтичне кохання"?

"Правда, гірка правда", - ось який епіграф до роману "Червоне і чорне". Однак правда історика і правда художника - це різна правда одного життя. Історик пише історію, а художник слова - роман ... А роман, за твердженням самого Стендаля, - це дзеркало, з яким письменник іде по великій дорозі життя. І не його вина, міркує далі Стендаль, якщо це дзеркало відображає те чисту блакить високого неба, а то раптом - брудну, розбиту, вибоїсту дорогу, по якій йде людина.

Ведучий письменник Франції XIX століття, одним з перших підняв літературний стяг критичного реалізму, Стендаль ставив метою для художника слова реальне відображення життя у всій її повноті і суперечливості. Тому невипадковий в романі "Червоне і чорне" таке ємне та узагальнюючий підзаголовок: "Історична хроніка XIX століття". А історія Франції XIX століття, як і практично всієї Європи XIX століття - це історія революцій, Наполеона, Реставрації і знову революції. Таким чином, колір революцій, свободи, ідей рівності і братерства, колір крові людської, якої часто бувають оплачені ці ідеї, один - червоний! А колір реакції і придушення, реставрації та пригнічення іншої - чорний! Ось і все пояснення символічного назви роману-хроніки XIX століття: "Червоне і чорне" - це два кольори цілої епохи, відображеної, як у дзеркалі, в одній країні - Франції XIX століття.

Але Стендаль - не просто письменник-реаліст, а талановитий письменник. А кожен талановитий художник слова (як, втім, і будь-який інший художник) відрізняється від талановитого історика тим, що художній твір, написаний у певному історичному контексті, з часом перестає бути надбанням тільки людської пам'яті, а піднімається в надвременное простір і займає своє місце в душах і серцях кожного нового покоління. Така доля і роману "Червоне і чорне".

Сам А. М. Бейль припускав, що його "Червоне і чорне" придбає більшу популярність не у Франції, а в Росії. Чому так вирішив письменник, важко сказати. Може бути, тому, що його душу сколихнула ця неосяжна, засніжена, таємнича країна? Адже Стендаль зумів розглянути в задимленій палаючій Москві, зайнятої Наполеоном, неповторну красу величних золотоверхих храмів. А може бути, письменник просто інтуїтивно вгадав в цій північній країні той величезний революційний потенціал, який вибухне в XX столітті? Або його чуття художника допомогло побачити щось глибинне, неординарне в людей тієї країни, - здатність до любові (любові до землі? Батьківщині? Богу?). Хто знає? Але припущення Стендаля про популярність "Червоного і чорного" в Росії виявилися вірними.

Повернемося до нашого книгопродавцу, який на базарній площі під Новий рік пропонує людям ковток любові. Любові незвичайною, пристрасної, пекучої ... Ми, що живуть в XXI столітті, знаємо, що "любов буває довга, але життя ще довший". А ось у Жюльєна Сореля доля виявилася коротшою його любові ... А чи була взагалі доля у Жюльена Сореля? Може, це був тільки початок? Яскраве, як спалах, і таке ж коротке - майже мить.

Роман - це дзеркало життя, в яке дивиться не тільки письменник, але й читач. І кожен з нас бачить в такому дзеркалі щось своє. Давайте пильно вдивимося в дзеркало під назвою "Червоне і чорне".

І ось вже перед нами образ юнака з ніжним, майже дівочим обличчям. Таким ніжним і прекрасним, що пані де Реналь подумала: не дівчина чи це боязко стоїть біля порога будинку, і з її гарних очей ллються сльози ... Але ні! Це була не дівчина, до невимовне захоплення пані де Реналь, це був учитель її дітей! Чи могла припустити тоді молода жінка, що цей юнак, майже дитина, стане для неї всім: любов'ю, життям і навіть смертю? Ні! Лише серце, її чуйне серце, тривожно забилося в грудях, наче птах у клітці. Ще менше думав про це сам Жюльєн. Входячи в будинок пана де Реналя, Жюльєн Со-рель, син бідняка-тесляра, ніс із собою скриньку. У ній було заховано найбільше багатство Сореля і найбільша його таємниця, найбільше розчарування (як пізно він народився!) І найпрекрасніша мрія юнака, там було те, що живило його горду душу, що розпалювало в ньому марнолюбні помисли і самолюбні надії. .. Там був портрет Наполеона! Так! Сорель прийшов в будинок пана де Реналя не для того, щоб скромно зайняти місце біля самого краю "світського столу", а для того, щоб довести, що він, Сорель, має право бути у вищому світі не за народженням, а по розуму, по таланту, по своїй обдарованості. Він зуміє це, як колись зумів Наполеон!

З найперших днів Жюльєн в будинку пана де Реналя змушує захоплюватися собою, прислухатися до себе, рахуватися зі своєю думкою. У чорному довгому платті, стрункий і гнучкий, Сорель чимось нагадує молодого священика з такими чарівними очима, що не в одному дівочому серці зможуть вони розпалити полум'я любові.

Ах, пані де Реналь! Не треба б вам так пильно дивитися в очі молодого вчителя своїх дітей. Немає там ще любові до вас. Там, в цих неповторних очах, поки лише віддзеркалення вашої краси і пекучий вогонь самолюбного юнаки! Він зуміє довести собі щось дуже важливе, коли утримає вашу руку в своїй, коли зухвало прийде вночі до вас у спальну кімнату! А от ви не зумієте його відштовхнути ...

Та чи винна молода жінка, що душа, задихався в сірій бездуховності Вер'єра, потягнулася до Жюльєна з такою жагою кохання, як може тільки людина потягнутися до рятівного світанку після чорної довгої ночі?!

А Жюльєн продовжував "завойовувати" цей світський світ. Так, ніколи вже не стати йому солдатом наполеонівської армії, не відчути вже криваво-червоного смаку військової слави. Пізно, дуже пізно він народився!. А як до особи йому військовий мундир! Як гарно він тримається в сідлі! (Це він щось! Син теслі!) Ну що ж, сутана священика Жюльєну теж хороша, і це теж шлях до влади.

Не знав Сорель, що семінарію в Безансоні завоювати буде трохи складніше, чим серце пані де Реналь. Юнак спочатку ніяк не міг зрозуміти, чому викликає він до себе таку чорну ненависть? Своїм старанністю? Знаннями? Розумом? "Дурень! - Здогадається Жюльєн після. - Що я хотів довести?! Що я розумніший за їх?! Ідіот, тут не потрібні знання!" І як не намагався Жюльєн Сорель, але так і не зумів відучити себе мислити, так і не зміг стати схожим на своїх сірих, тупих, безликих і бездумних однокурсників, грубих і бездуховних сільських хлопців.

Проте "чорна смуга" Безансона якось сама собою обривається у долі молодого майбутнього священика. Впе-реді червленим золотом заблискав особняк маркіза де Ла-Моля. Ось він, Аустерліц для Жюльєна! А Матільда ​​вже дуже красива, але так само і дуже холодна! Холодна, як брила льоду! Проте всередині цієї "брили льоду" захована пристрасна романтична душа, потай згорьована (як і Жюльєн), що занадто пізно вона народилася (їй би народитися раніше, де лицарі і турніри ...). Так, Матильда - це не пані де Реналь, ніжна і м'яка. Але й Жюльєн вже не той несміливий юнак. Тут розрахований кожен крок, кожне слово, кожен погляд і кожен вчинок. Право ж, важко сумніватися в перемозі Жюльєна. Браво, Сорель! Блискуча перемога! Матильда закохана: "І ця брила льоду біля ніг безрідного"! Нарешті-то доля Жюльєна стала яскраво-червоного, майже золотого кольору. Він досяг, чого хотів: він довів цієї бундючною світської посередньої еліті, що він зумів, домігся, переміг!

Ось тут би й закінчити Стендалю свій роман! Жюльєн Сорель благополучно б доживав (поза роману вже) до спокійної старості у славі і багатстві. А що ж роман? А роман так само благополучно осів би де-небудь на архівних полицях, будучи затребуваним, можливо, тільки якими-небудь кабінетними книжниками.

Але Стендаль не для того створював образ Жюльена Со-реля, вклавши в нього стільки своєї душі і серця, щоб цей герой "благополучно" припадав пилом в історичних хроніках XIX століття.

Ні! Герой повинен викликати в читача той стан, який знаходиться в надвременное просторі, - стан катарсису - очищення душі через страждання. Тому найблагороднішого, розумного і марнославного, гордого і пристрасного, найкращого героя Стендаль відправляє на гільйотину!

Це фатальне лист пані де Реналь! А далі все йде, як у покадрової прискореної зйомці: дорога в Вір-ер ... церква ... вона молиться ... він стріляє. І все! Безпам'ятство ... Жюльєн у в'язниці. Скільки часу він тут? І скільки йому ще бути? Та скільки б ні бути, попереду - тільки гільйотина!

Не будь всього цього в романі, хіба міг би Жюльєн Сорель "просочитися" у XXI століття? Ось послухайте, співає Дмитро Маліков шлягерний сучасну пісню "Після балу":

Ці двоє в темно-червоному

Взялися за руки марно:

Трохи подуло - все пройшло?

І все пропало?

Адже це слова про Жюльєна і Матильді! А може, це про Жюльєна і пані де Реналь? Загадка.

Зате наступні слова в цій пісні - як відгадка до всього образу Жюльєна:

Ну, а той, зовсім зелений,

місячним світлом обпалений,

Не зрозуміє: куди несе?

Куди потрапив він?

Лише біля самих дверей раю

Він зрозуміє, що вмирає.

Як же можна? Після балу? ..

Після балу ...

До однієї з останніх розділів роману Стендаль узяв епіграфом слова: "Господи, даруй мені посередність!" Раптово викинутий з балу життя, опинившись в тюремному замку, Жюльєн так хотів нічого не розуміти і ні про що не думати. А просто, як роблять багато, просто покаятися у своїй гордині, упокорити свої гонорові помисли. Але Сорель залишається Жюльєном Сорелем до кінця: "Не побачать вони (хто вони? Цей світський брехливий світ?) Моїх сліз!" - Говорить він Фуке.

Відчуваючи подих самої смерті, Жюльєн, змучений і хворий, задихаючись в похмурому, чорному казематі, звертається з усією пристрастю своєї пораненої душі: "Боже, великий Боже! Я знаю, що гідний твого покарання! Але я прошу тільки про одне: дай мені ту , яку я люблю! "

Бог не дозволив Сорелю народитися за часів Наполеона, Бог не дав Жюльєну стати священиком, Господь навіть відібрав у нього життя, у нього, молодого й "зеленого, місячним світлом обпаленого". Але ... роман закінчується так: "Пані де Реналь ... не намагалася накласти на себе руки ... Але через три дні після страти Жюльєна вона просто тихо померла, обнімаючи своїх дітей".

Що ж, шановний книгар, який на ринковій площі на порозі нового століття торгує "романом про любов" Стендаля "Червоне і чорне", напевно, у нашій суперечці буде нічия. Я думаю, що "Червоне і чорне" - це не тільки історична хроніка XIX століття. Що це червоне - точно! Що чорне - теж точно! Швидше, це "пекучо", скоріше, це "про любов і ненависть". А може, тільки про любов, яка виявилася сильнішою гільйотини!

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
27кб. | скачати


Схожі роботи:
Стендаль - дивіться у роман як в дзеркало і бачу в ньому долю твою і думаю про неї
Роман Уласа Самоука Марія один з найдовершеніших творів про трагічну долю України про голод
Лермонтов м. ю. - Дивлюся на майбутнє з острахом дивлюся на минуле з тугою
Коли я думаю про сучасну Росію
Пушкін а. с. - Про що я думаю і що відчуваю читаючи листа Тетяни
Про фільм Андрія Тарковського Дзеркало
Роздуми про долю вишневого саду
Диспут у Брюсселі про долю плутонію
Роздуми про долю народної у творчості Н А Некрасова
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru