Вплив громадськості на підвищення національної безпеки

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.


Нажми чтобы узнать.
скачати

Реферат

Вплив громадськості на підвищення національної безпеки”

ЗМІСТ

Роль громадської думки в політиці

Громадськість і держава

Громадянська соціалізація

Роль засобів масової інформації у формуванні громадської думки, їх вплив на стан національної безпеки

Використана література

РОЛЬ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В ПОЛІТИЦІ

Це специфічний стан свідомості, який включає в себе потайне чи явне ставлення різних соціальних спільностей до подій, фактів або процесів соціальної дійсності, в тому числі політичної діяльності. Громадська думка фіксує насам­перед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та інших спіль­ностей, у цілому суб'єктів політичного процесу.

Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття політич­них рішень на всіх рівнях. Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу. В цьому зв'язку складовою частиною політичного процесу можна вважати боротьбу за громадську Думку.

Характер впливу громадської думки на політичні процеси залежить від існуючого політичного режиму. Так, в умовах тоталітаризму, авторитаризму за допомогою державних ін­ститутів здійснюється маніпуляція масовою свідомістю відпо­відно до офіційної ідеології. Звичайно, в цих умовах немає ніякої потреби у вивченні громадської думки. Вирішальне значення має її нормативне формування засобами тотальної пропаганди.

Як елемент функціонування політичних систем громад­ська думка є постійно діючим фактором управління, за допомогою якого виконується декілька впливових функцій, а саме: експресивно-контрольна, яка визначає політичну позицію тих або інших спільностей; консультативна дає поради щодо пошуку оптимальних політичних дій; дирек­тивна виносить рішення по тих або інших питаннях, регулює поведінку індивідів, спільностей і установ, підтримує або відкидає ті чи інші уявлення, цінності і норми.

Для того щоб ці функції були реалізовані, повинен бути гарантований вплив громадської думки на функціонування політичної системи. Як зазначалося, частиною цієї системи є інститути, за допомогою яких здійснюється її вплив на процес прийняття політичних рішень, відбувається її вклю­чення в політичний процес, його інститути і норми.

Визначається громадська думка дією багатьох факторів: складом тих спільностей, що висловлюють свої думки. ступенем збігу інтересів верств і груп, які входять до них, характером питань, що обговорюються, та ін. Сам же процес формування і функціонування громадської думки може проходити стихійно. Однак у сучасному суспільстві на цих процесах позначається певний вплив з боку численних соціальних установ — політичних організацій, засобів масової інформації.

Громадська думка може бути моністичною, плюраліс­тичною і одностайною. Може виступати правильним, ре­алістичним або хибним, ілюзорним уявленням щодо дійс­ності. У цілому нинішній стан громадської думки ха­рактеризується ідейною строкатістю, великою емоційною насиченістю. В цілому вона така, яка повинна бути в суспільстві, що знаходиться на шляху розбудови демокра­тичної суверенної державності.

Основними каналами вияву громадської думки є рефе­рендум, опитування населення, збори, маніфестації, всена­родні обговорення. Особливе значення мають засоби масової інформації. В сучасній політології вони розглядаються як один із найважливіших інструментів завоювання і здійснення влади. Західні політологи називають засоби масової інфор­мації "четвертою гілкою влади".

Десятирічний досвід розвитку незалежної України наочно свідчить, що нашій державі політичній еліті в основному вдається нейтралізувати як внутрішню, так і зовнішню загрозу національній безпеці. Водночас аналіз пріоритетних національних інтересів, зумовлених як фундаментальними цінностями, найвищими цілями розвитку державності, так і конкретною ситуацією, що складається в країні, переконує у необхідності першочергового вирішення питань, пов'язаних із внутрішніми проблемами національної безпеки.

ГРОМАДЯНСТВО І ДЕРЖАВА

Концепція громадянства (і громадськості) давно хвилювала мізки вчених. Так, Арістотель стверджував, що громадянин — це людина, яка бере участь у здійсненні правосуддя і обіймає керівну посаду. І. Кант зазначав, що громадянин, на відміну від раба, володіє конституційною свободою, яка дає право прислухатися лише до тих законів, які були ним схвалені. Мислитель також проголошував громадянську рівність (не­можливість виділення вибраних серед рівних) і політичну незалежність громадян (політичний статус громадянина по­ходить з його основних прав, а не із бажання та волі іншого).

Якщо бюрократичний режим у стійку "струнко" ставить людину, то догматичний тримає в цій стійці людську думку. Перефразовуючи відомий вислів Ж.-Ж.Руссо, можна ска­зати, що "творчий розум був створений божеством, ворожим бюрократичному спокою". І бюрократія, оберігаючи свій спокій, відповіла творчості людини небувалою жорстокістю, демонструючи цим свою ворожість самій людській особи­стості. Людина була перетворена у гвинтик тоталітарної системи, при якій громадянська позиція, критичне, раціо­нальне ставлення до політичних подій гарантувало знищення.

У країнах з тоталітарними режимами громадянство, як і політичні та особисті переконання громадян, підкорені диктатові політичної влади. В країнах конституційної демок­ратії, навпаки, свобода совісті й особисті переконання індивідуума винагороджуються і захищаються. Тут грома­дянство пов'язане з ідеєю рівності і свободи, яка випливає з демократії, а також з поняття добровільної участі в політичному житті.

Громадянство, рівень його зрілості — суттєвий чинник функціонування демократичних інститутів. Значення його як риси громадянської культури не можна не враховувати при демократизації. Становлення громадянського суспільства можливе тоді, коли етнос перетворюється в націю, тобто коли етнічна спільність трансформується в спільність лю­дей — громадян, здатних до усвідомленого, вільного вибору свого державного самовизначення.

Функціональна роль феномена громадянства значною мірою залежить від того, наскільки ця якісна характеристика поширена, типова для нації, тобто "націоналізована".

ГРОМАДЯНСЬКА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

Багато факторів впливають на перетворення індивідуума в повноцінного, активного громадянина. Серед них політична і законодавча система, соціальні інститути — сім'я і школа, засоби масової інформації. Усе це формує почуття грома­дянського обов'язку і політичної самовпевненості індивідуума в суспільстві.

Процес навчання соціальне прийнятної поведінки — політична соціалізація. Якщо йдеться про формування якості громадянина, то процес набуває характеру громадянської соціалізації. Із цього процесу випливають відповідні цінності, відносини, переконання та інші чинники, які формують ставлення людини до політичної системи. Ці фактори ста­новлять ядро національної політичної культури.

Сучасні дослідження процесу громадянської соціалізації, політичного змужніння індивідів у суспільстві виходять з концепції політичного характеру громадянства.

Кожне самостійне суспільство прагне виховати справжніх громадян, роз'яснюючи, прищеплюючи їм основні політичні цінності. Єдині переконання є основою для будівництва будь-якої держави. Тому державі не байдуже, як формуються політичні переконання її громадян. Мислителі класичних часів не переставали повторювати, що громадянське вихо­вання — обов'язкова складова частина громадянськості. Воно розпочинається в дитинстві, з пояснення основних цінностей суспільства, і триває все життя через знання і дотримання законів.

Більш ефективним, ніж закони в справі передачі грома­дянського досвіду молоді, є шкільне виховання. Тому де­ржава повинна здійснювати свій вплив через систему на­родної освіти на підростаюче покоління до моменту повного формування його духовності, моральних принципів.

Зміст цінностей та ідей, які прищеплюються молодому поколінню, а також методи переконання в різних країнах різні. Необхідно лише врахувати, що деколи програмні уроки менш ефективні, ніж існуюче оточення майбутнього грома­дянина — приклад учителя в ставленні до демократії, історії нації, культури; висвітлення матеріалу в підручниках під відповідним кутом зору (або без нього); формальні щоденні ритуали; патріотичні пісні; позакласні заходи; дискусійні клуби; участь у самоврядуванні.

У школі, в змісті й організації освіти — доля націо­нального відродження в Україні. Достатньо залишити школу попередньою — з її авторитаризмом і лицемірством, з казенною байдужістю до дитини, зі спалахами ворожості до їхніх батьків — і шкільний конвейєр і далі безупину постачатиме суспільству молоде покоління із застарілими, безсистемними напівзнаннями, відлучене від праці, позбав­лене моральної, політичної і громадянської культури. Молодь буде позбавлена будь-якої надії на самоутвердження, само­вираження, самовдосконалення, у неї пропаде мета і смисл будь-яких позитивних мотивів для навчання, роботи, твор­чості, політичної діяльності.

Чим вищий рівень освіти, тим вищий інтерес молоді до Участі в політиці. Адже існує прямий зв'язок між освітою, підготовкою молоді та усвідомленням нею факту впливу Уряду на розвиток індивідуума; інтересом молоді до політичного життя, обсягом і широтою знань та суджень про політику, бажанням обговорювати політику. Більш високий рівень освіти асоціюється зі зростанням віри у можливість участі в житті суспільства і зі зміцненням почуття впевне­ності в собі і віри в інших.

Соціалізація відбувається по-різному в сім'ях, які нале­жать до різних верств суспільства. З поліпшенням становища в суспільстві посилюється інтерес сім'ї (і відповідно дітей) до політики. Національні меншості, як правило, відчувають менше довір'я до політики держави і менш упевнені в своїх можливостях як-небудь вплинути на неї. Сімейні відноси­ни — також важливий фактор політичної соціалізації: стабільна, спокійна обстановка в сім'ї позитивно впливає на моральний розвиток майбутніх громадян, у той час коли сім'я, що розпадається, породжує, як правило, майбутніх "відчуженців" суспільства, які поступово перетворюються в антисоціальні елементи. Так, сьогодні без сім'ї менше проблем, ще менше їх без дітей. Але це не аргумент. Історія, філософія, соціологія і психологія переконливо доводять, що сім'я була і залишилася неминущою цінністю суспільства. Без сім'ї воно також може існувати. Але яке — нелюдське, жорстоке.

Значну роль у громадянській соціалізації відіграють засоби масової інформації. Вони виконують функції соціальної комунікації, інформування і виховання, формування грома­дянських цінностей, створюють відповідний соціально-полі­тичний клімат. Виділяються п'ять елементів масової ко­мунікації: хто?, що?, як?, кому?, з яким ефектом?

У недемократичних державах телебачення, радіо, преса перебувають у власності держави і під її пильним контролем. Незважаючи на демократичні зміни, діяльність засобів ма­сової інформації в нашому суспільстві змінюється дуже поволі. Це наслідок того, що суспільство втратило вектор руху. Щоб виправити становище, потрібно створити зовсім нову "мову" засобів масової інформації. Головне їх завдання сьогодні — захист нових, демократичних сил.

Громадянська соціалізація особи значною мірою залежить від історичної пам'яті народу, яка має чималий потенціал формування національної самосвідомості. Як зазначає Я. Дашкевич, йдеться про засвоєння демократичних націо­нальних цінностей.

РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ, ЇХ ВПЛИВ НА СТАН НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Засоби масової інформації виражають і формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги. Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відоб­ражає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Вона створюється під впливом буденної свідомості (включаючи соціальну психологію), емпі­ричних знань, навіть забобонів, а також науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.

Будучи станом суспільної свідомості, громадська думка є ніби посередницею між свідомістю і практичною діяльністю людей. Не підмінюючи ні однієї із форм суспільної свідомості, не спираючись на організовану силу як закон, не визначаючи цілей, як це робить програма, громадська думка з допомогою специфічних засобів, шляхом схвалення або осуду, захоп­лення чи зневаги, акцентування інтересів, раціональної та емоційної оцінки людей і їхніх учинків сприяє трансформації тих чи інших ідей у конкретні вчинки. Розуміючи всю складність вичленення мотивів поведінки людей, пов'язаних з їхніми потребами і переконаннями, не можна не погодитися з думкою вченого О. Улєдова про те, що "стан свідомості (в тому числі громадська думка) становлять суб'єктивний бік реальних відносин та діяльності людей, виступаючи в ролі рушійної сили".

Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого — впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. Тоталітарні режими не рахуються з громадською думкою. У демократичному сус­пільстві управління соціальними процесами передбачає вив­чення і вплив саме на громадську думку. А у зв'язку з цим справді величезна роль засобів масової інформації. Вони стають важливим компонентом демократичних форм уп­равління соціальними процесами.

Засоби масової інформації здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій держави. Процес перебудови, демократизації суспільства надзвичайно активізував засоби масової інформації і в цьому плані. Досить згадати обгово­рення проектів найрізноманітніших законів, проектів еко­номічних реформ, структур управління і т.д.

Слід також пам’ятати, що пропаганда, навіть підтримка тих чи інших політиків, їхніх програм не означає їх некритичного сприйняття. Гіркий досвід минулого застерігає від колишніх захоплень програмами і діями окремих полі­тичних лідерів. Преса повинна зважено і критично оцінювати їх. Звичайно, критичний підхід не має нічого спільного з тим огульним, упередженим запереченням нових ідей, рухів, формувань, характерним для компартійної преси. Йдеться про порушення елементарних норм плюралізму, етики і моралі. По-перше, це небажання дати об’єктивну інформацію про явище. Можна не погоджуватися з чужою позицією, але об’єктивно викласти її — норма журналістики. Спотво­рення і підтасовка фактів, викривлення позиції опонента і понині залишаються засобами боротьби проти нового як ворожого, неможливого, антинародного. Це типовий більшо­вицький підхід, який потрібно долати. По-друге, це типові публічні доноси на окремих осіб, знаходження „компромату”, інформації з сумнівних і загадкових джерел про ту чи іншу людину, якими рясніли сторінки комуністичних газет уже у так звані перебудовні роки.

А між тим, саме засоби масової інформації повинні показувати зразок політичної культури, зміни самої сутності політичного мислення. Преса, інші засоби масової інформації покликані виховувати цю політичну культуру в суспільстві. Політична культура журналіста передбачає правдивість, чес­ність, надання переваги загальнолюдським чинникам перед кастовими, класовими. Висока політична культура передба­чає також добросовісність у викладі точки зору політичного опонента, недопустимість поширених і сьогодні мітингових прийомів навішування ярликів, підміни переконливих аргу­ментів суто емоційними засобами суперечок і звинувачень.

Демократизм, політична культура несумісні з нетер­пимістю, коли автори, не соромлячись образливих виразів, шукають і малюють образ ворога. Полеміка ще нерідко перемішується з відкритою лайкою. Без політичної боротьби, часто гострої, принципової, демократичне суспільство обій­тися не може.

Держава повинна контролювати засоби масової інформації відповідно до Конституції та чинних законів, щоб нейтралізувати можливі прояви інформаційної шкоди для своїх громадян.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Изд. 2-е, Стереотип. Под общ. рук. Члена-корреспондента РАН, доктора юридических наук, профессора В. С. Некрсесянца. – М.: Издательская группа ИНФРА М-Норма, 1997. – 736 с.

  2. Политология: Учебное пособие для вузов /Полунина Г. В., Анисимов Е. В., Завьеялов В. Т. и др. – М.: Акалис, 1996. 277 с.

  3. Гаджиев К.С. Гражданское общество и правовое государство // МЭ и МО – 1991 - №9.

  4. Туров И.С. Общество как социальная система // Социально-политический журнал. 1994. N12.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Астрономія | Реферат
40.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Основи національної безпеки Концепція національної безпеки та проблеми її реалізації
Структура національної безпеки
Сучасна концепція національної безпеки РФ
Система національної безпеки України
Система забезпечення національної безпеки Росії
Актуальні питання національної безпеки Росії
Міграція та проблеми національної безпеки країни
Основи національної безпеки Російської Федерації
Роль ідеології як основи національної безпеки
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru