Власний капітал підприємства

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Введення

В умовах ринкових відносин, що характеризуються своєю динамічністю, доводиться постійно ухвалювати неординарні рішення, пов'язані з аналізом і прийняттям рішень в частині фінансового становища підприємства. Наприклад, якщо темпи продажів підприємства падають, то чи зменшиться відповідно до цього виробництво товарів або підприємство повинно дотримуватися колишніх темпів розвитку, роблячи запас на майбутнє? Або якщо попит на продукцію сильно і несподівано збільшується, то чи можна з існуючих потужностей зняти більше продукції? Чи повинне підприємство розвивати нові технології, які потребують значних капіталовкладень, або обмежитися інтенсифікацією праці? Все це в кінцевому підсумку пов'язано з оцінкою використання ресурсів підприємства.

В умовах становлення і розвитку ринкових відносин підприємства можуть і повинні самостійно формувати свої фінансові ресурси, основними джерелами яких є прибуток, кошти, отримані від продажу цінних паперів, пайові та інші внески акціонерів, юридичних та фізичних осіб, а також кредити та інші надходження, не суперечать законодавству.

Фінансову основу підприємства представляє сформований ним власний капітал. Розробка технологій управління власним капіталом є в даний час невід'ємною частиною функціонування підприємством, у зв'язку з тим, що управління власним капіталом дозволяє забезпечити ефективне використання ресурсів, а також допомагає грамотно сформувати власні фінансові ресурси, що забезпечують подальший розвиток підприємства.

В даний час, в умовах існування різних форм власності в Росії, особливо актуальним стає вивчення питань формування, функціонування та відтворення власного капіталу. Можливості становлення підприємницької діяльності та її подальшого розвитку можуть бути реалізовані лише в тому випадку, якщо власник розумно управляє капіталом, вкладеним у підприємство.

Метою курсової роботи є розробка раціональної структури капіталу. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

Визначити поняття та сутність власного капіталу;

Визначити ціну власного капіталу;

Розглянути концепції управління капіталом.

При написанні роботи був використаний широкий круг навчальної літератури з таких дисциплін, як фінансовий менеджмент, економічний аналіз. Основні методологічні аспекти, які послужили базою для управління, викладені в книзі Бланка І. А. «Управління формуванням капіталу», Павлової Л.М. «Фінанси підприємства». Дані джерела містять безліч аналітичних досліджень, в даному випадку цілком доцільно їх застосування.

1 Поняття і склад власного капіталу підприємства

1.1 Поняття власного капіталу

Капітал - це частина фінансових ресурсів, задіяних організацією в обіг і приносять дохід з цього обороту.

Капітал - одна з фундаментальних економічних категорій, сутність якої наукова думка з'ясовує протягом кількох століть. Термін "капітал" походить від латинського "саpitalis", що означає основний, головний. У початкових роботах економістів капітал розглядався як основне багатство, основне майно. У міру розвитку економічної думки це первісне абстрактне і узагальнене поняття капіталу наповнювалося конкретним змістом, відповідним панівної парадигми економічного аналізу розвитку суспільства.

У процесі господарської діяльності відбувається постійний оборот капіталу: послідовно він змінює грошову форму на матеріальну, яка в свою чергу змінюється, приймаючи різні форми продукції, товару та інші, відповідно до умов виробничо-комерційної діяльності організації, і, нарешті, капітал знову перетворюється в грошові кошти, готові розпочати новий кругообіг. [1]

1.2 Склад власного капіталу

До складу власного капіталу входить:

Статутний капітал. Виступає основним і, як правило, єдиним джерелом фінансування на момент створення комерційної організації акціонерного типу; він характеризує частку власників в активах підприємства. У балансі статутний капітал відображається в сумі, визначеній установчими документами. [2]

Статутний капітал підприємства, яке викуповується його колективом, розраховується як сума: майна за залишковою вартістю (за мінусом зносу); готівкових грошей - грошей на розрахунковому рахунку і в дебіторській заборгованості за мінусом кредиторської заборгованості. Якщо підприємство перетворюється в акціонерне товариство, то на величину розрахованого таким чином статутного капіталу випускаються акції.

Функції статутного капіталу:

Утворює матеріальну базу для початку діяльності організації.

Гарантує інтереси кредиторів.

Визначає частку участі кожного власника у розподілі прибутку організації.

Розмір статутного капіталу є показником ефективності діяльності організації.

Складеного капіталу - це сукупність вкладів учасників повного товариства або товариства на вірі, внесених до товариства для здійснення його господарської діяльності. Державні і муніципальні унітарні організації замість статутного або складеного капіталу формують у встановленому порядку статутний фонд.

Під статутним фондом розуміють сукупність виділених організації державою або муніципальними органами основних і оборотних коштів.

Крім статутного капіталу до складу власного капіталу включаються резервний та додатковий капітал, фонди спеціального призначення, резерви.

Резервний капітал створюють в обов'язковому і добровільному порядку акціонерні товариства і спільні організації відповідно до чинного законодавства. На свій розсуд його можуть створювати й інші організації. Кошти резервного капіталу призначені для покриття балансового збитку підприємства за звітний рік, а також для погашення облігацій акціонерного товариства та викупу акцій товариства у разі відсутності інших засобів, на інші цілі передбачені законодавством. Резервний капітал, створюваний за рахунок чистого прибутку, може використовуватися на будь-які цілі, фінансування яких передбачено кошторисом. Резервний капітал збільшує власний капітал підприємства. [3] Відрахування до резервного капіталу проводяться до досягнення нею розмірів, передбачених у засновницьких документах, але не більше 25% сплаченого статутного капіталу. Але сума відрахувань до резервного капіталу не повинна перевищувати 50% прибутку. На відміну від резервного капіталу, що формується і відповідно до вимог законодавства, резервні фонди, створювані добровільно, формуються виключно в порядку, встановленому установчими документами або облікової політикою підприємства, незалежно від організаційно-правової форми його власності. [4]

Створення фонду накопичення, фонду споживання, а також інших грошових фондів обов'язково, якщо передбачено установчими документами комерційних організацій, або зборами акціонерів за поданням ради директорів приймається рішення про спрямування прибутку до ці цільові фонди. [5]

Додатковий капітал. Є по суті доповненням до статутного капіталу і включає суму до оцінки основних засобів, об'єктів капітального будівництва та інших матеріальних об'єктів майна організації з терміном корисного використання 12 місяців, що проводиться у встановленому порядку, а також суму, отриману понад номінальну вартість розміщених акцій (емісійний дохід акціонерного суспільства). [6]

На відміну від статутного, додатковий капітал не підрозділяється на частки, внесені конкретними учасниками. Вони показують загальну власність всіх учасників.

Додатковий капітал акумулює грошові кошти, що надходять за вказаними вище каналах. Основним каналом тут є результати переоцінки основних фондів. [7]

Фонди спеціального призначення утворюються з прибутку підприємства після розрахунків з бюджетом по податках. Питання про види спеціальних фондів, відсотку відрахувань до них і напрями витрачання вирішується підприємством самостійно, але це повинно бути зафіксовано в засновницьких документах.

Резерви майбутніх витрат і платежів створюються в організаціях з метою рівномірного включення майбутніх витрат у витрати виробництва або обігу.

У складі власного капіталу можуть бути виділені дві основні складові: інвестований капітал, тобто капітал, вкладений власниками в підприємство; і накопичений капітал - капітал, створений на підприємстві понад те, що було спочатку авансовано власниками. Інвестований капітал включає номінальну вартість простих і привілейованих акцій, а також додатково оплачений (понад номінальну вартість акцій) капітал. До даної групи звичайно відносять і безоплатно отримані цінності. Перша складова інвестованого капіталу представлена ​​в балансі російських підприємств статутним капіталом, друга - додатковим капталу (в частині отриманого емісійного доходу), третя - додатковим капіталом чи фондом соціальної сфери (в залежності від мети використання безоплатно отриманого майна).

Накопичений капітал знаходить своє відображення у вигляді статей, що виникають у результаті розподілу чистого прибутку (резервний капітал, фонд накопичення, нерозподілений прибуток, інші аналогічні статті). Незважаючи на те, що джерело утворення окремих складових накопиченого капіталу - чистий прибуток, цілі і порядок формування, напрямки і можливості використання кожної його статті істотно відрізняються. Ці статті формуються відповідно до законодавства, установчими документами й обліковою політикою.

Прибуток являє собою кінцевий фінансовий результат діяльності фірми і є важливим компонентом власного капіталу фірми. [8]

2 ЦІНА ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

У сучасних умовах господарювання для більшості підприємств найбільш гостро стоїть проблема вибору джерел фінансування своєї діяльності. Загальна сума коштів, яку необхідно сплатити за залучення та використання певного обсягу фінансових ресурсів, виражена у відсотках до цього обсягу, називається ціною капіталу. До цих пір залишається проблемним визначення ціни власного капіталу підприємств.

Концепція такої оцінки виходить із того, що капітал, як один з важливих факторів виробництва, має як і інші його фактори, певну вартість, яка формує рівень операційних та інвестиційних витрат підприємства. [9]

Розглянемо основні сфери використання показника вартості капіталу в діяльності підприємства:

1. Вартість капіталу підприємства є мірою прибутковості операційної діяльності. Так як вартість капіталу характеризує частину прибутку, яка повинна бути сплачена за використання сформованого чи залученого нового капіталу для забезпечення випуску та реалізації продукції, цей показник виступає мінімальною нормою формування операційного прибутку підприємства, нижньою межею при плануванні його розмірів.

2. Показник вартості капіталу використовується як критеріальний в процесі здійснення реального інвестування. Перш за все, рівень вартості капіталу конкретного підприємства виступає як дисконтна ставка, за якою сума чистого грошового потоку приводиться до теперішньої вартості у процесі оцінки ефективності окремих реальних проектів.

Крім того, він служить базою порівняння з внутрішньою ставкою дохідності з даного інвестиційного проекту - якщо вона нижча, ніж показник вартості капіталу підприємства, такий інвестиційний проект повинен бути відкинутий.

3. Вартість капіталу підприємства є базовим показником ефективності фінансового інвестування.

4. Показник вартості капіталу підприємства виступає критерієм прийняття управлінських рішень щодо використання оренди (лізингу) або придбання у власність виробничих основних засобів.

5. Показник вартості капіталу в розрізі окремих його елементів використовується у процесі управління структурою цього капіталу на основі механізму фінансового левериджу. [10] Мистецтво використання фінансового левериджу полягає у формуванні найвищого його диференціалу, однією із складових якого є вартість позикового капіталу. Мінімізація цієї складової забезпечується в процесі оцінки вартості капіталу, який залучається з різних позикових джерел, і формування відповідної структури джерел його використання підприємством.

6. Рівень вартості капіталу підприємства є найважливішим вимірником рівня ринкової вартості цього підприємства. Зниження рівня вартості капіталу призводить до відповідного зростання ринкової вартості підприємства і навпаки.

7. Показник вартості капіталу є критерієм оцінки і формування відповідного типу політики фінансування підприємством своїх активів (у першу чергу - оборотних). Виходячи з реальної вартості використовуваного капіталу і оцінки майбутнього її зміни підприємство формує агресивний, помірний (компромісний) або консервативний тип політики фінансування активів.

Процес оцінки вартості капіталу базується на наступних основних принципах:

1. Принцип попередньої поелементної оцінки вартості капіталу. Так як використовуваний капітал підприємства складається з неоднорідних елементів (перш за все - власного і позикового їх видів, а всередині них - за джерелами формування), в процесі оцінки його необхідно розкласти на окремі складові елементи, кожен з яких повинен бути об'єктом здійснення оціночних розрахунків.

Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді (CKфо) визначається за наступною формулою:

(3.1)

де CKфо - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді,%;

ЧПС - сума чистого прибутку, виплачена власникам підприємства у процесі його розподілу за звітний період;

- Середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді.

Цілком очевидно, що якщо підприємство не має акцій або має, але не виплачує за них дивідендів, або на його акції відсутній попит, то для оцінки його СК ця формула стають непридатною, оскільки чисельник дорівнюватиме нулю.

Вартість позикового капіталу у формі банківського кредиту (СБК) оцінюється за такою формулою:

(3.2)

де СБК - вартість позикового капіталу, що залучається у формі банківського кредиту,%;

ПКБ - ставка відсотка за банківський кредит,%;

Снп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

ЗПб - рівень витрат по залученню банківського кредиту до його сумі, виражений десятковим дробом.

Вартість позикового капіталу, залучається за рахунок емісії облігацій (СОЗк) визначається за формулою:

(3.3)

де СОЗк - вартість позикового капіталу, що залучається за рахунок емісії облігацій,%;

СК - ставка купонного відсотка по облігації,%;

Снп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

ЕЗо - рівень емісійних витрат по відношенню до обсягу емісії, виражений десятковим дробом.

2. Принцип узагальнюючої оцінки вартості капіталу. Поелементна оцінка вартості капіталу слугує передумовою для узагальнюючого розрахунку цього показника. Таким узагальнюючим показником є ​​середньозважена вартість капіталу (ССК), яка розраховується за формулою:

(3.4)

де ССК - середньозважена вартість капіталу;

Сi - вартість конкретного елемента капіталу;

Yi - питома вага конкретного елемента капіталу в загальній сумі

3. Принцип порівнянності оцінки вартості власного і позикового капіталу.

У процесі оцінки вартості капіталу потрібно мати на увазі, що суми використовуваного власного і позикового капіталу, що відображаються у пасиві балансу підприємства, мають непорівнянне кількісне значення.

Якщо наданий у використання підприємству позиковий капітал у грошовій або товарній формі оцінений по сумі в цінах наближених до ринкових, то власний капітал, відбиваний балансом, по відношенню до поточної ринкової вартості, як правило, істотно занижений.

Для забезпечення порівнянності і коректності розрахунків середньозваженої вартості капіталу, сума власної його частини повинна бути виражена в поточній ринковій оцінці.

4. Принцип динамічної оцінки вартості капіталу.

Фактори, що впливають на показник середньозваженої вартості капіталу, дуже динамічні, тому зі зміною вартості окремих елементів капіталу повинні вноситися корективи і в середньозважене його значення. Крім того, принцип динамічності оцінки припускає, що вона може здійснюватися як за вже сформованому, так і по планованому до формування (залученню) капіталу.

5. Принцип взаємозв'язку оцінки поточної та майбутньої середньозваженої вартості капіталу підприємства. Такий взаємозв'язок забезпечується використанням показника граничної вартості капіталу. Він характеризує рівень вартості кожної нової його одиниці, додатково залученої підприємством. Залучення додаткового капіталу підприємства як за рахунок власних, так і за рахунок позикових джерел має на кожному етапі розвитку підприємства свої економічні межі і, як правило, пов'язано зі зростанням середньозваженої його вартості.

Тому динаміка показника граничної вартості капіталу повинна бути обов'язково врахована в процесі управління фінансовою діяльністю підприємства.

Порівнюючи граничну вартість капіталу з очікуваною нормою прибутку за окремими господарськими операціями, для яких потрібне додаткове залучення капіталу, можна в кожному конкретному випадку визначити міру ефективності та доцільності здійснення таких операцій. У першу чергу це відноситься до прийнятих інвестиційних рішень.

6. Принцип визначення кордону ефективного використання додатково залученого капіталу. Оцінка вартості капіталу повинна бути завершена виробітком критеріального показника ефективності його додаткового залучення. Таким критеріальним показником є ​​гранична ефективність капіталу. Цей показник характеризує співвідношення приросту рівня прибутковості додатково залученого капіталу і приросту середньозваженої вартості капіталу.

Розрахунок граничної ефективності капіталу (ВЕК) здійснюється за наступною формулою:

(3.5)

де ВЕК-гранична ефективність капіталу;

- Приріст рівня рентабельності капіталу;

ССК-приріст середньозваженої вартості капіталу.

Викладені принципи оцінки дозволяють сформувати систему основних показників, що визначають вартість капіталу і межі ефективного його використання.

Серед розглянутих показників основна роль належить показнику середньозваженої вартості капіталу. Він складається на підприємстві під впливом багатьох факторів, основними з яких є:

середня ставка відсотка, що склалася на фінансовому ринку; доступність різних джерел фінансування (кредиту банків; комерційного кредиту; власної емісії акцій та облігацій тощо);

галузеві особливості операційної діяльності, що визначають тривалість операційного циклу та рівень ліквідності використовуваних активів;

співвідношення обсягів операційної та інвестиційної діяльності;

життєвий цикл підприємства;

рівень ризику здійснюваної операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.

Облік цих чинників виробляється в процесі цілеспрямованого управління вартістю власного та позикового капіталу підприємства.

Розрізняють експліцитну і імпліцитну ціну капіталу. Це ціна, в якій витрати визначаються точно (процентні ставки по кредитах і позиках, купонний дохід по облігаціях і т. п. (явно, explicite)) і неточно (статутний фонд, нерозподілений прибуток, фонди і резерви підприємства, тобто за користування капіталом відсутня фіксована і пряма плата (неявно, implicite)). Припустимо, що ціна СК є імпліцитної ціною. Для акціонерного товариства дивіденди-це відплив грошових коштів (витрати), а для акціонерів - це дохід. Дивіденди є трансакційними витратами залучення капіталу на фондовому ринку. Розрахунок трансакційних витрат підприємства за вирахуванням витрат, пов'язаних із залученням позикових джерел фінансування (кредити, позики, випуск облігацій, оплата лізингових та факторингових операцій, податковий кредит, штрафи і пені за прострочену КЗ) дозволяє визначити затратність процесу створення нормальних умов для функціонування основного виробництва.

Якщо трансформувати трансакційні витрати і позначити їх як лещатами, можна отримати нову формулу:

(3.6)

де Ц ск - ціна власного капіталу в звітному періоді;

- Середня величина власного капіталу в звітному періоді;

Лещатах - трансакційні витрати, пов'язані з функціонуванням власного капіталу підприємства.

Її перевагами в порівнянні з попереднім методом розрахунку є:

а) можливість уникнути подрібнення капіталу на окремі компоненти;

б) у разі відсутності дивідендів ціна капіталу не буде дорівнює нулю, що більшою мірою відповідає дійсності.

Ця формула дозволяє оцінити в цілому ризик вкладення в СК підприємства. Будь-який господарюючий суб'єкт буде прагнути знизити витрати на залучення і використання одиниці СК, а відповідно і його ціну.

3 УПРАВЛІННЯ ВЛАСНИМ КАПІТАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Дивідендна політика підприємства

Дивіденд (від лат. Dividendum - те, що належить розділити), дохід, періодично (зазвичай щорічно) виплачуваний акціонерам на кожну акцію з прибутку акціонерного товариства. [11]

Інвестиційна політика підприємства вимагає визначення і проведення підприємством дивідендної політики. Підвищена увага вітчизняних і зарубіжних авторів до різних аспектів дивідендної політики визначається рядом обставин. Основні з них сформульовані Д.-К. Шімом і Д.-Г. Сігел. Останні відзначають наступне:

по-перше, дивідендна політика впливає на відносини з інвесторами. Акціонери негативно відносяться до компаній, які скорочують дивіденди, тому що пов'язують таке скорочення з фінансовими труднощами компанії і можуть продати свої акції, впливаючи на зниження їх ринкової ціни;

по-друге, дивідендна політика впливає на фінансову програму і бюджет капіталовкладень підприємства;

по-третє, дивідендна політика впливає на рух грошових коштів підприємства ("компанія з поганою ліквідністю може бути вимушена обмежити виплати дивідендів");

по-четверте, дивідендна політика скорочує власний капітал, так як дивіденди виплачуються з нерозподіленого прибутку.

Теорія дивідендної політики багатогранна. Усі дослідники в тій чи іншій мірі аналізують такі питання, як:

роль дивідендної політики;

вплив дивідендної політики компанії на рух її грошових коштів і ринкову ціну її акцій;

переваги і недоліки різних типів дивідендної політики (стабільний розмір дивіденду на акцію, постійний коефіцієнт виплати дивіденду, залишкові дивіденди);

фінансові та операційні фактори, що впливають на суму виплачуваних дивідендів;

відмінність між дивідендною політикою і дробленням акцій, причини, по яких компанія може викуповувати свої акції, і фінансовий результат таких дій та інші.

Але перш за все зміст дивідендної політики і проблеми її розробки вимагають виявлення природи дивідендів. Купуючи акцію підприємства і стаючи, таким чином, його співвласником, володар грошового капіталу розраховує отримати не тільки необхідну ставку прибутковості, а й премії, реалізуючи своєрідний підприємницький дохід. Його розмір залежить від багатьох чинників: компетентності керуючих, ризикованості обраної для вкладень сфери діяльності, економічної кон'юнктури і т.п. На відміну від відсотка (наприклад, по депозиту в банку або облігаціями з фіксованою ставкою доходу) розмір дивіденду заздалегідь невідомий. Тому, вкладаючи гроші в звичайні акції, акціонер піддається відомому ризику, але при нормальному ході справ на підприємстві винагороджується за це підвищеним доходом.

З теоретичних позицій вибір дивідендної політики передбачає насамперед вирішення ключового питання: чи впливає величина дивідендів на зміну сукупного багатства акціонерів. Звідси в теорії дивідендної політики виділяються два основні підходи. Перший грунтується на залишковому принципі: дивіденди виплачуються після того, як використані всі можливості ефективного реінвестування прибутку, що передбачає зростання їх у перспективі. Основоположники цієї теорії (Міллер-Модільяні) вважають, що величина дивідендів не впливає на зміну сукупного багатства акціонерів. [12] Тобто дивіденди виплачуються після того, як профінансовані всі прийнятні інвестиційні проекти. Якщо весь прибуток доцільно використовувати для реінвестування, дивіденди не виплачуються. І навпаки, якщо таких проектів немає, то прибуток у повному обсязі спрямовується на виплату дивідендів.

Для встановлення найважливіших залежностей між інвестиціями, прибутком і дивідендами Міллер-Модільяні використовували математичні моделі: ринкова вартість акціонерного суспільства представляється в їхній моделі як функція від ряду величин: грошової готівки, інвестиційного бюджету та ринкової ставки відсотка в певний момент часу. Головний висновок: ринкова вартість акціонерного товариства (ринкова вартість акцій АТ) визначається тільки його інвестиційною політикою.

Суть другого підходу: дивідендна політика впливає на величину сукупного багатства акціонерів. На думку М. Гордона, Ван Хорна та інших, поточні дивіденди краще майбутніх, так само як і можливий приріст власного капіталу.

Такий висновок базується на принципі мінімізації ризику. Поточні дивіденди зменшують для інвесторів рівень невизначеності щодо доцільності і вигідності інвестування. Крім того наголошується, що навіть відносно менша норма доходу на інвестиційний капітал приводить до зростання ціни акціонерного капіталу.

Відмінності в підходах означають по суті обгрунтування ролі дивідендів: пасивної - при першому підході і активної - при другому. Дж. К. Ван Хорн, прав відзначаючи, що перший підхід можна застосовувати лише в умовах досконалих ринків капіталів, де немає трансакційних витрат, витрат компаній-емітентів на розміщення цінних паперів, податків, відомі майбутні доходи фірми. На активну роль дивідендів, дивідендної політики, на його думку, впливають такі чинники, як перевагу з боку інвесторів дивідендів іншим доходам з капіталу, оподаткування, витрати, пов'язані з розміщенням цінних паперів, трансакційні витрати і подільність цінних паперів, інституційні обмеження, фінансове сигналізування.

Дивідендна політика включає в себе прийняття рішення про виплату акціонерам прибутку у формі дивідендів або утриманні її для інвестування на підприємстві. Рішення про виплату дивідендів фактично є рішенням про фінансування, оскільки збільшення коефіцієнта дивідендних виплат (частка прибутку, що виплачується акціонерам у формі дивідендів) зменшує обсяг реінвестованого прибутку. Якщо розглядати дивідендну політику тільки як рішення фінансування, то виплата дивідендів виступає у пасивній ролі. При розгляді дивідендів як пасивного залишку, визначуваного тільки наявністю вигідних інвестиційних пропозицій, мається на увазі, що для інвестора не існує відмінності між виплатою дивідендів і накопиченням підприємством нерозподіленого прибутку. Якщо інвестиційні проекти обіцяють рівень рентабельності, що перевищує необхідний, інвестори можуть віддати перевагу варіант накопичення. Якщо очікуваний прибуток від інвестицій дорівнює необхідної, то, з точки зору інвестора, жоден з варіантів не має переваг. В іншому випадку інвестори віддадуть перевагу виплату дивідендів.

Ще одне ключове питання при виборі дивідендної політики - це питання вибору оптимальної дивідендної політики, тобто політики, що забезпечує як максимізацію сукупного багатства акціонерів, так і достатнє фінансування діяльності підприємства. Знаходження оптимальної дивідендної політики - виключно важке завдання: необхідно знайти баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, яке максимізуючи б ціну акцій підприємства. Складність полягає ще в тому, що оптимальна дивідендна політика - це суб'єктивна політика кожного окремого підприємства, що обирається, виходячи з особливостей підприємства, його власників, інвестиційних можливостей та інших чинників, що впливають на дивідендну політику. У числі таких факторів у науковій літературі називаються: темп зростання компанії, її рентабельність, стабільність доходів, утримання контролю над діяльністю компанії, ступінь фінансування за рахунок позикового капіталу, можливість фінансування з зовнішніх джерел, стадія життєвого циклу і масштаби компанії, податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу, переваги акціонерів, обмеження правового характеру та ін

З-за великого числа факторів, а також зважаючи на зміни відносної значущості цих факторів у часі і на окремих підприємствах неможливі розробка і застосування загальної моделі для формування дивідендної політики. Тому здійснюється вибір з трьох можливих типів політики визначення коефіцієнта дивідендних виплат, виходячи з оцінки фінансових потреб підприємства і підтримки його ліквідності. Оцінюючи фінансові потреби, слід брати до уваги прогнози грошових потоків підприємства, довгострокових інвестицій і інші чинники, що впливають на стан грошових залишків підприємства. Основне в цій оцінці - визначення можливих потоків коштів і можливого їх стану з урахуванням зміни дивідендних ставок і ризику. Інакше кажучи, аналізується здатність фірми підтримувати стабільний рівень дивідендів у зв'язку з імовірним розподілом майбутніх потоків грошових коштів. З позицій другого критерію - ліквідності - необхідно враховувати ризик зменшення запасу ліквідності при визначенні розміру дивідендних виплат, особливо при його зростанні. Корпорації прагнуть використовувати один з трьох типів політики виплати дивідендів:

Стабільний або безперервно зростаючий дивіденд на акцію.

Низький регулярний дивіденд плюс додаткові виплати, які залежать від річного прибутку.

Постійний коефіцієнт виплат.

Політика низького регулярного дивіденду плюс додаткові виплати є в даному ряду політикою компромісною. А оскільки прибуток і рух грошової готівки підприємств непостійні, то видається, що ця політика повинна бути базовою. Прийняття рішення підприємством (радою директорів) щодо дивідендних виплат може складатися з наступних етапів:

Визначення довгострокової політики щодо частки виплати (відсоток від прибутку).

Зосередження уваги на змінах дивідендів: чи виправдані ці зміни обставинами.

Оцінка доцільності зміни дивідендів слідом за змінами норми прибутку.

Збереження розміру дивідендів на колишньому рівні.

Доведення фактичного розміру дивіденду до запланованого.

Стабільність подібної дивідендної політики є кращою характеристикою акціонерного суспільства в плані його надійності і фінансової стійкості. Але на практиці вона часто не витримується, оскільки в окремі моменти спрацьовують ті чи інші докази на захист високих або низьких дивідендів:

Підприємства з високими дивідендними виплатами більше цінуються ринком, тому що багато акціонери вважають, що краще дивіденди сьогодні, ніж зростання курсової вартості акцій у майбутньому (свого роду "синиця в руках").

Виплата низьких дивідендів допомагає уникнути додаткових витрат на залучення нових інвестицій. Політика високих дивідендних виплат збільшує вартість обслуговування акціонерного капіталу.

Низькі дивіденди зменшують податкові зобов'язання інвесторів, оскільки податки на приріст капіталу в розвинених країнах, як правило, набагато менше, ніж податки на дивіденди. Мінімізація дивідендів означає мінімізацію податкових зобов'язань та зростання ринкової вартості підприємства

Як вже зазначалося вище, не може бути єдиною для підприємств теоретичної моделі, що підтримує конкретну дивідендну політику. У певні моменти перевага віддається політиці високих дивідендів, в інші низьких. Підприємства, як правило, прагнуть платити високі дивіденди, хоча ймовірно, що краще політика стабільних дивідендів.

У будь-якому випадку, дивідендна політика акціонерного товариства - це активний спосіб впливу на курсову вартість акцій. Тому модель дивідендної політики необхідно будувати з прив'язкою до курсу акцій, вартості підприємств.

При зростанні ринкових цін на акції може настати момент, коли в силу їх високої ціни попит на акції починає падати, а виходить, падає їх ціна, знижується вартість підприємства. Як правило, для підтримки курсової вартості акціонерні суспільства в цьому разі вдаються до дроблення акцій: кількість акцій в обігу збільшується, а прибуток і дивіденди на акції, а також ціна на акцію знижуються. Попит у силу більшої доступності акцій для інвесторів зростає. Важливо в цьому процесі правильно визначити розміри дроблення. Доходи на загальне число акцій після дроблення не повинні зменшити доходи акціонерів до дроблення акцій, а більш бажано, щоб відбулося деяке збільшення доходів акціонерів. Дроблення акцій застосовується з метою підтримки ціни акцій.

Застосовується на практиці і така форма підтримки ліквідності і ринкової ціни акцій, як збільшення номінальної вартості акцій (консолідація).

Альтернативою виплаті дивідендів є власні акції в портфелі - звичайні акції, що купуються самим емітентом. При покупці корпорацією частини своїх акцій число акцій в обігу зменшується, ринкова ціна акцій підвищується, оскільки дивіденди на перебувають на балансі товариства акції не виплачуються. При покупці власних акцій необхідно правильно визначити обсяг їх купівлі з тим, щоб нова ринкова ціна акцій залишилася б оптимальною, тобто влаштовує корпорацію, діючих і потенційних акціонерів. За допомогою покупки власних акцій корпорації змінюють структуру свого капіталу. Акції можуть бути продані, якщо підприємству необхідні додаткові грошові кошти для вирішення поставлених перед ним завдань.

Для реалізації комплексної дивідендної політики необхідна правильна оцінка реального рівня дивідендів. Положення більшості російських акціонерних товариств не дозволяє їм витратити значну частину прибутку на дивіденди акціонерам, тому вони застосовують некоректні прийоми при розрахунку і виплаті дивідендів:

затримують виплату дивідендів, і інфляція знецінює їх велику частину;

завищують отриманий прибуток;

виплачують дивіденди акціями, не задіюючи реальний прибуток.

Дивідендна політика повинна бути зрозуміла всім, тому будувати її необхідно виходячи з тієї посилки, що дивідендна політика є певна система передачі інформації. На російському ринку така інформація практично відсутня: дивіденди не містять належної інформації про політику, що проводиться підприємствами, а курси акцій - про очікування інвесторів. Це, безумовно, відбивається на інвестиційному процесі і стримує формування ефективного ринку цінних паперів - ринку, на якому цінні папери з одним і тим же рівнем ризику приносять однаковий дохід. При проведенні дивідендної політики акціонерні товариства (ради директорів) повинні враховувати, що:

регулярно виплачуються дивіденди зменшують невизначеність інвесторів;

виплата дивідендів свідчить про хороший стан суспільства;

інвесторів цікавить стабільність величини дивідендних виплат, скоректованої з урахуванням інфляції;

підвищення дивідендів за певний період варто проводити тільки за наявності розрахунків, що свідчать про можливість підтримки їх розміру в майбутньому.

Раціональна дивідендна політика дозволяє максимізувати добробут акціонерів підприємства і одночасно забезпечити фінансування його діяльності. [13]

3.2 Емісійна політика підприємства

Основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку необхідного обсягу власних фінансових коштів в мінімально можливі терміни. З урахуванням сформульованої мети емісійна політика підприємства представляє собою частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, що полягає у забезпеченні залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій.

Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює наступні етапи: [14]

1. Дослідження можливостей ефективного розміщення передбачуваної емісії акцій. Рішення щодо запропонованої первинної (при перетворенні підприємства в акціонерне товариство) або додаткової (якщо підприємство вже створене у формі акціонерного товариства і потребує додаткового притоці власного капіталу) емісії акцій можна прийняти лише на основі всебічного попереднього аналізу кон'юнктури фондового ринку та оцінки інвестиційної привабливості своїх акцій .

Аналіз кон'юнктури фондового ринку (біржового та позабіржового) включає характеристику стану попиту і пропозиції акцій, динаміку рівня цін, їх котирування, обсягів продажів акцій нових емісій і ряду інших показників. Результатом проведення такого аналізу є визначення рівня чутливості реагування фондового ринку на появу нової емісії й оцінка його потенціалу поглинання емітуються обсягів акцій.

Оцінка інвестиційної привабливості своїх акцій проводиться з позиції врахування перспективності розвитку галузі (в порівнянні з іншими галузями), конкурентоспроможності виробленої продукції, а також рівня показників свого фінансового стану (у порівнянні з середньогалузевими показниками). [15] У процесі оцінки визначається можливий ступінь інвестиційної переваги акцій своєї компанії порівняно з звертаються акціями інших компаній.

2. Визначення цілей емісії. У зв'язку з високою вартістю залучення власного капіталу із зовнішніх джерел емісії повинні бути достатньо вагомими з позицій стратегічного розвитку підприємства і можливостей суттєвого підвищення його ринкової вартості в майбутньому періоді. Основні з таких цілей, якими підприємство керується, вдаючись до цього джерела формування власного капіталу, є:

- Реальне інвестування, пов'язане з галузевою і регіональною диверсифікацією виробничої діяльності (створення мережі нових філій, дочірніх фірм, нових виробництв із великим обсягом випуску продукції тощо);

- Необхідність істотного поліпшення структури використовуваного капіталу (підвищення частки власного капіталу з метою зростання рівня фінансової стійкості, забезпечення більш високого рівня власної кредитоспроможності і зниження за рахунок цього вартості залучення позикового капіталу, підвищення ефекту фінансового левериджу і т. п.);

- Намечаемое поглинання інших підприємств з метою отримання ефекту синергізму (участь у приватизації сторонніх державних підприємств також може розглядатися як варіант їхнього поглинання, якщо при цьому забезпечується придбання контрольного пакету акцій або переважна частка у статутному фонді);

- Інші стратегічні цілі, що вимагають швидкої акумуляції значного обсягу власного капіталу.

3. Визначення обсягу емісії. При визначенні обсягу емісії необхідно виходити з раніше розрахованої потреби в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел.

4. Визначення номіналу, видів і кількості емітованих акцій. Номінал акцій визначається з урахуванням основних категорій майбутніх їх покупців (найбільші номінали акцій орієнтовані на їх придбання інституційними інвесторами, а найменші - на придбання населенням). У процесі визначення видів акцій встановлюється доцільність випуску привілейованих акцій, якщо такий випуск визнаний доцільним, то встановлюється співвідношення простих і привілейованих акцій. Кількість емітованих акцій визначається виходячи з обсягу емісії та номіналу однієї акції (в процесі однієї емісії може бути встановлений лише один варіант номіналу акцій).

5. Оцінка вартості залучуваного акціонерного капіталу. Відповідно до принципів такої оцінки вона здійснюється по передбачуваному рівнем дивідендів і витратам по випуску акцій і розміщенню емісії. Розрахункова вартість капіталу, що залучається залишається з фактичною середньозваженою вартістю капіталу і середнім рівнем ставки відсотка на ринку капіталу. Лише після цього приймається остаточне рішення про здійснення емісії акцій.

6. Визначення ефективних форм андеррайтингу. Для того, щоб швидко і ефективно провести відкрите розміщення емітується обсягу акцій, необхідно визначити склад андерайтерів, узгодити з ними ціни початковій котирування акцій і розмір комісійної винагороди, забезпечити регулювання обсягів продажу акцій відповідно до потреб в потоці надходження фінансових коштів, які забезпечують підтримку ліквідності вже розміщених акцій на первинному етапі їх обігу.

З урахуванням збільшеного обсягу власного капіталу підприємство має можливість, використовуючи незмінний коефіцієнт фінансового левериджу, відповідно збільшити обсяг залучених позикових коштів, а, отже, і підвищити рентабельність власного капіталу.

Таким чином, саме показники власного капіталу замикають всю піраміду показників ефективності функціонування підприємства, вся діяльність якої має бути спрямована на збільшення суми власного капіталу і підвищення його прибутковості.

Безсумнівно, вище зазначені методи і підходи до управління власним капіталом є основними. Однак, при оцінці інвестиційної привабливості підприємства першорядним завданням при управлінні власним капіталом є його оцінка.

Висновок

Власний капітал є фінансовою основою підприємства, а знання як правильно ним керувати - це запорука майбутнього розвитку підприємства, його фінансової стійкості, отже, отримання очікуваного прибутку від діяльності фірми.

Розробка єдиної моделі формування дивідендної політики підприємства неможлива з-за великого числа факторів. Тому здійснюється вибір з трьох видів дивідендної політики:

Стабільний або безперервно зростаючий дивіденд на акцію.

Низький регулярний дивіденд плюс додаткові виплати, які залежать від річного прибутку.

Постійний коефіцієнт виплат.

Дивідендна політика повинна бути зрозуміла інвесторам, але, на жаль, на російському ринку дивіденди не містять належної інформації про політику підприємства, це відбивається на інвестиційному процесі і відповідно стримує формування ефективного ринку цінних паперів в Росії.

Основна мета емісійної політики підприємства - це залучення необхідних фінансових коштів на фондовому ринку в мінімальні терміни.

Розробка ефективної емісійної політики охоплює шість етапів:

Дослідження можливостей ефективного розміщення передбачуваної емісії акцій.

Визначення цілей емісії.

Визначення обсягу емісії.

Визначення номіналу, видів і кількості емітованих акцій.

Оцінка вартості залучуваного акціонерного капіталу.

Визначення ефективних форм андеррайтингу.

І що стосується ціни капіталу, з одного боку, збільшення швидкості обороту капіталу безпосередньо пов'язано зі зростанням продуктивності праці, зниженням трудомісткості продукції, вдосконаленням системи управління виробництвом, постачанням, збутом, скороченням виробничого циклу. З іншого боку, всі ці процеси тягнуть за собою збільшення ціни власного капіталу, яка може бути знижена внаслідок економії трансакційних витрат на одиницю реалізованої продукції. Для ефективного управління власними джерелами фінансування повинні бути вирішені дві задачі: перша - мінімізація ціни СК, друга - зменшення трансакційних витрат на одиницю реалізованої продукції.

Список літератури

Бенвісте Гай. Оволодіння політикою планування. - М.: «Прогрес - Універс», 2001. - 304 с.

Бланк І. А. Управління формуванням капіталу .- К.: «Ніка-Центр», 2000. - 512 с.

Велика енциклопедія Кирила і Мефодія 2004

Брігхем Ю., Гапенскі Л. Фінансовий менеджмент: Повний курс: У 2-Х т. / Пер. з англ. під ред. В.В. Ковальова. СПб.: Економічна школа, 2001 р. Т.1. - 497 с.

Гаврилова А. М. Фінанси організацій (підприємств): Підручник / А. Н. Гаврилова, А. А. Попов. - 3-е изд., Перераб. і доп. - М.: КНОРУС, 2007. - 608 с.

Гіляровський Л. Т. Економічний аналіз: Підручник для вузів. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. - 527 с.

Дубаков М. В. Дивідендна політика підприємства / / Фінансові дослідження, № 3, 2002 р.

Ковальов В. В., Ковальов Віт. В. Фінанси організацій (підприємств): навч. - М.: ТК Велбі, Вид-во Проспект, 2007, - 352 с.

Ковальова А. М., Лапуста М. Г., Скамай Л. Г. Фінанси фірми: Підручник. - М.: інфа-М, 2002. - 416 с. - (Серія «Вища освіта»)

Моляков Д. С. Фінанси підприємств: Навч. посібник. - М.: Фінанси і статистика, 2002. - 200 с.: Іл.

Моляков Д. С., Шохін Є. І. Теорія фінансів підприємств: Учеб. посібник. - М.: Фінанси і статистика, 2003. - 112 с.

Павлова Л.М. Фінанси підприємства: Підручник для вузів. - М.: Фінанси, ЮНИТИ, 2003. - 639 с.

Фінанси підприємств: Підручник для вузів / Н. В. Колчина, Г. Б. Поляк, Л. П. Павлова та ін; Під ред. проф. Н. В. Колчина. - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. - 447 с.

Фінанси підприємств: Навч. посібник / За ред. проф. А. Д. Анюшіева. - Іркутськ: Изд-во БГУЕП, 2003. - 342 с.

Чернов В. А. Фінансова політика організації: Учеб. посібник для вузів / Під ред. проф. М. І. Баканова. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. - 247 с. (Серія «Професійний підручник: Фінанси»)

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Міжнародні відносини та світова економіка | Реферат
91.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Власний капітал підприємства та порядок його формування
Дивідендна політика підприємства фінансова звітність про власний капітал корпорацій
Власний капітал
Власний капітал банку
Власний капітал забезпечення і резерви
Власний капітал і необоротні активи
Поняття про власний капітал
Аналіз звіту про власний капітал
Власний капітал і його значення в діяльності банку
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru