додати матеріал


приховати рекламу

Абсолютизм

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

, Будь-яка філософська система чи будь-яке вірування, які стверджують досконалу достовірність і непогрішність пізнання або будь-який інший здібності. У політичній літературі термін використовується в різних значеннях. Відповідно до теорії права, всі суверенні держави мають у своєму розпорядженні абсолютною владою (хоча на практиці вона обмежена). Часто термін «абсолютний» застосовується до урядів, які не визнають жодних правових, традиційних або моральних обмежень своєї влади. У цьому розумінні поняття абсолютизму не завжди відноситься до якоїсь конкретної форми правління, оскільки будь-яка форма може розташовувати безмежною владою. Крім того, «абсолютизм» і «неконституційність» не обов'язково синоніми, оскільки абсолютна влада може виступати як результат конституційного процесу. У повсякденній промові абсолютизм, як правило, асоціюється з диктатурою. У США конституція розглядається як обмеження урядової влади, тому «абсолютизм» і «конституційний уряд» виступають як протилежні поняття.

Історичний розвиток

Розвиток теорії абсолютизму тісно пов'язане з виникненням сучасних держав наприкінці 15 ст. Однак в якості політичної реальності і предмета вивчення абсолютизм виник дуже давно, разом з початком систематичного обговорення проблем політичної філософії. В історичному розвитку західного суспільства висувалися обгрунтування різних концепцій, і кожен раз пропонувалася особлива термінологія, проте проблема співвідношення обмеженої і безмежної влади так і залишилася невирішеною.

Стародавня Греція

Греки знали, що таке абсолютизм, оскільки спостерігали за сусідніми східними деспотіями, а також мали власний досвід тиранічної влади в деяких містах-державах. Їх дискусії відображають найглибший інтерес до проблеми. Конфлікт між слухняністю всемогутньому правителю і вірністю кодексу вічного закону становить головну тему Антігони Софокла. Аристотель присвячує значне місце в Політиці обговоренню тиранії, яку він відрізняє від монархії, правлячої за законом. Аристотель критично ставився до будь-якій формі влади, не вважається з правовими обмеженнями. Але існувала і точка зору Платона. У діалогах Держава та Політик Платон захищає ідею необмеженої влади «найкращих». На його погляд, правителям, належним чином відібраним і навченим мистецтву управління, слід дозволити правити, не обмежуючи їх кодексом законів або необхідністю народного схвалення. Міркування в Законах, проте, вказують на те, що Платон не вважав таке правління найближчій практичної перспективою, а відсутність у його філософії будь-якої теорії права як людського волевиявлення відрізняє його від представників абсолютизму Нового часу.

Стародавній Рим

Римські політичні мислителі відчували сильний вплив стоїків, з їх вченням про природне право, і не розвинули систематичної теорії абсолютної влади. Згідно стоїкам, існує загальний, вічний і непорушний закон, що поширюється і на богів, і на людей. Римські закони, однак, допускали у разі виникнення надзвичайних обставин введення диктатури, який наділяв одну людину всією повнотою влади. Крім того, в період імперського правління починаючи з 27 до н.е. висувалися ідеї про наділення імператора всю повноту законодавчої влади. Хоча теоретично влада передавалася імператору народом - джерелом будь-якої влади, делегування повноважень було недостатньо ефективним обмеженням, якщо влада після цього знаходила підтримку армії. Див також стоїцизм.

Середні століття

Абсолютизм як теорія правління, мабуть, перебував у забутті в період раннього Середньовіччя. Як би не було на практиці і наскільки б слабкими не були інститути влади, загальноприйнятим принципом була рівність всіх - і панів і їх підданих - перед законом. Цей закон, що поєднує стоїчно і християнські уявлення і звичайне право германців, вважався настільки незаперечним і загальним, що право незалежних від нього рішень заперечувалося за будь-якої земної владою, світської чи церковної. Теоретичні обгрунтування цього погляду можна виявити в 12 ст. в трактаті Полікратік (Polycraticus, 1159) Іоанна Солсберійського і в 13 ст. у творах св. Фоми Аквінського. Звичайно, на практиці теорія обмеженого правління здійснювалася неадекватно. Приклади цього - обговорення питання про тирановбивство Іоанном Солсберійському і засоби, якими користувалося дворянство для того, щоб забезпечити виконання королем Великої хартії вольностей. Все це перешкоджало розвитку теорії абсолютизму і продовжувало служити джерелом протидії централізації і зміцнення влади в епоху Нового часу.

Період конфлікту між церквою і державою

Завершення епохи Середньовіччя і зародження теорії абсолютизму збігаються за часом з початком конфлікту між церквою і державою. Прагнення і держави і церкви затвердити своє верховенство у вирішенні спірних питань - наприклад, у виборі та призначення єпископів або у зміщенні світського правителя - призвело до того, що кожна зі сторін почала все більш настійно заявляти про свою незалежність і, в кінцевому рахунку, про перевагу над іншою стороною. Ця тенденція була підкріплена ідеями про законодавчі права і правовому імунітеті правителя, які черпалися з римського права. У результаті уявлення про владу як про сукупність суб'єктів з невизначеними повноваженнями, взаємно підтримують один одного, додаткових по відношенню один до одного і рівних перед законом, поступилося місцем концепції необмеженої влади одного суб'єкта. Так, стверджувалося, від імені і на користь папства, що положення папи наближається до положення римського імператора в тому, що він має влади над усіма законами і в той же час непідвладний нікому, окрім Бога. Теорії такого роду містяться у творах Інокентія III, Боніфація VIII, Манегольда з Лаутенбаха. З боку світської влади їм протистояли, наприклад, П'єр Дюбуа і Людовик IV Баварський, у творах яких стверджувалося рівність світської і духовної влади перед їх божественним джерелом (вчення про божественне право), а отже, недоторканність світської влади, її несхильність домаганням церкви. Захід сонця Священної Римської імперії і виникнення національних держав перевели обговорення даних питань у нову площину. Хоча сама аргументація змінилася мало, її застосування до внутрішніх питань кожного з нових держав додало їм суттєво інший зміст. Божественне право королів перестало бути зброєю в боротьбі монархів проти якоїсь сторонньої влади і було звернено на виправдання свободи дій щодо підданих.

Концепція Жана Бодена

Зростаюче усвідомлення цього процесу видно в роботах французького філософа Жана Бодена (Bodin, Jean) (1530-1596), законника при королівському дворі. Завданням Бодена було виправдання домагань короля на різні суспільні інститути. З одного боку, він розробляв ідею незалежності короля від імператора Священної Римської імперії, а з іншого - його верховенства над феодальними і муніципальними інститутами. У своїй праці Шість книг про державу (Six Livres de la Republique, 1576) Боден вперше сформулював типову для Нового часу концепцію верховної влади, яку він визначав як «вищу і не обмежену законами влада над громадянами і підданими»; державне правління, за Бодену, здійснює сукупність сімейств, що знаходяться під управлінням «вищої і вічної влади». Далі він стверджував: «Сила законів, якими б справедливими вони самі по собі не були, залежить тільки від волевиявлення того, хто є їх творцем». Разом з відносно новими тезами в творах Бодена знаходять вираження і старі погляди. Боден наполягає на тому, що суверен пов'язаний природним правом і своїми обіцянками. Государ не може порушувати деякі фундаментальні закони власного королівства. Іноді у визначення державної влади Боден включає вимогу «розумності». Багато прикладів він черпає з церковних навчань і практики здійснення папської влади. По суті, Боден пропонував дві теорії: теорію верховної влади і закону, яка є однією з основ теорії абсолютизму, і теорію обмежень верховної влади, яка носить середньовічний характер. З розвитком теорії держави в Новий час вчення про обмеження зникло, а теорія абсолютної верховної влади збереглася.

Концепція Гоббса

Теорія абсолютної верховної влади знайшла вираження у працях Т. Гоббса. Зазвичай вважається, що великий вплив на його позицію надали події, пов'язані з боротьбою між королем і парламентом. Конфлікт, що вилився у взаємні претензії сторін на владу, переконав Гоббса в тому, що єдиний спосіб забезпечити мир - ввести абсолютну верховну владу в кожній з країн. У Левиафане (1651) Гоббс обгрунтовував цей висновок, описуючи природне, бездержавне стан як «війну всіх проти всіх». У природному стані людина може робити все що завгодно, проте навряд чи може насолодитися свободою, оскільки кожен з навколишній його людей в своєму розпорядженні не меншим ступенем свободи. Єдиний вихід - у тому, щоб люди домовилися між собою і підкорилися влади, яка змусила б людину жити згідно з договором та дотримуватися світ. У результаті цього гіпотетичного суспільного договору виникає суверен, володіє абсолютною владою, воля якого є єдиним джерелом закону, оскільки справедливість визначається як дотримання вимог морального зобов'язання. Для теорії Гоббса неважливо, в якому числі виступає суверен: сувереном може бути демократична асамблея, а може бути і монарх (сам Гоббс вважав за краще монархію). Важливо, що суверен має в своєму розпорядженні верховною владою, і ніхто не має права йому опиратися. Порівняння цих ідей з теорією Бодена виявляє деякі цікаві відмінності, однак найголовнішим є підпорядкування Гоббсом морального і природного закону волі суверена. Абсолютна влада, за Гоббсом, не обмежена моральними зобов'язаннями, скоріше - вона сама їх творить. Моральні міркування не приносяться в жертву поставленим цілям, як у М. Макіавеллі в його Державця, але займають підлегле становище по відношенню до інтересів влади.

Верховенство парламенту у Великій Британії

Чи будемо ми відносити похмуру картину суспільства, рисуемую Гоббсом, і запропоновану ним альтернативу - повна анархія або незаперечна деспотична влада - на рахунок обставин його життя чи ні, не може бути сумнівів, що в період Громадянської війни і Англійської республіки з 1642 по 1660 ідеї верховної влада придбала цілком чіткі обриси. І хоча підсумком революції було повернення до ідеї збалансованого, обмеженого законом правління, врешті-решт взяла гору ідея верховної влади парламенту. З початку 18 ст. британський парламент здійснював верховну владу не лише де факто, але й відповідно до закону. На вчення про верховенство влади спиралися слідували за І. Бентамом реформатори 19 ст., Теорія права яких очевидно продовжувала ідеї Гоббса.

«Освічений деспотизм» в Європі

На континенті, однак, події розвивалися на користь монархій, а не інститутів представницької влади. 17 і 18 ст. були свідками паралельних і взаємно впливали один на одного політичних систем Франції, Австрії, Пруссії і Росії - т.зв. освіченого деспотизму. Добросердя деяких государів може бути оскаржене, однак безсумнівно, що вони користувалися необмеженою владою. Освічені деспоти залучали на свій бік здібних людей, зацікавлених у проведенні реформ і тих, що потребували інструменті влади, завдяки якому вони могли досягати своїх цілей. Повчально, що протидія таким урядам, особливо у Франції та Росії, спиралося на інтереси феодальної знаті, а не тільки середніх шарів, які захищали ідеї демократії.

Перші теорії демократії: Локк і Джефферсон

Нарождавшихся демократичні рухи спиралися головним чином на два теоретичних постулату: про благої природі людину і про суспільний договір. З точки зору Гоббса, людина є істотою, рухомим виключно егоїстичним інтересом, його життя в природному стані відрізняється «самотністю, злиднями, брудом, звірством і стислістю». Тому людина потребує того, щоб до нього було застосовано насильство. Це уявлення відкидалося новими мислителями демократичного спрямування, які вірили, що людина за своєю природою добра, або здатний до добра, якщо наставляти його, вдаючись до допомоги відповідних інститутів. У будь-якому випадку це розумна істота, здатна прагнути не тільки до свого власного блага. З цього бачення природи людини випливало, що єдиним обгрунтуванням влади над людиною може бути його згода на здійснення такої влади. Найбільш поширеним був висновок про «обмежений договорі», яке пропонували Дж.Локк (1632-1704) і Т. Джефферсон (1743-1826). Згідно цьому поняттю, люди визнають певну ступінь урядової влади, але в той же час зберігають за собою деяку ступінь влади або ряд прав, які уряд не може порушувати. Прикладом можуть служити Декларація незалежності і Білль про права (перші десять поправок до конституції 1787).

Концепція суспільного договору Руссо

Інший логічної можливістю була розробка концепції необмеженої, але контрольованою демократичним способом влади. Правління грунтується на згоді народу, однак наділяється необмеженими правами. Що стосується індивідів, то їх особисті права і влада спеціально не обмовляються. Ці ідеї у класичній формі розвивалися Ж. Ж. Руссо (1712-1778). Саме в понятті суспільного договору з'єдналися нові демократичні цінності і традиція абсолютизму, що справило значний вплив на теоретичну думку 19 ст.

Позиція Руссо коротко зводиться до наступного. Якщо уряд взагалі необхідно, то зробити його легітимним можна тільки на основі народної згоди. Отримавши такого роду згоду, уряд не може користуватися обмеженою владою, оскільки в договорі залишається невирішеним питання про визначення і дотримання меж влади. Проте, якщо уряд користується необмеженими повноваженнями, як уникнути крайніх наслідків, що випливають з підходу Гоббса? Руссо бачив рішення проблеми в тому, що він називав «спільною волею», волевиявленні кожної людини в групі при обліку блага всієї групи в цілому, а не тільки власного блага. Важливі для всіх питання можуть бути вирішені за допомогою загальної волі, яка виявляється через процедуру голосування. Таким чином, більшість, оскільки він висловлює загальну волю, в дійсності представляє і меншість, оскільки меншість, складаючи частину групи, також прагне до блага всієї групи. Більшість цілком виправдано нав'язує свою волю меншості. Тут немає справжнього примусу: по суті справи, меншість здійснює примус по відношенню до самого себе. Представники меншості «змушує до того, щоб бути вільними». Підкоряючись загальній волі, кожна людина фактично підпорядковується самому собі і тому вільний.

З робіт Руссо не завжди зрозуміло, які питання підлягають вирішенню через прояв загальної волі; неясним залишається й механізм, за допомогою якого визначається загальна воля в конкретних обставинах. У праці Про суспільний договір, або Принципи політичного права (1762) Руссо розрізняє суверена (втілення загальної волі) і уряд - останнє, зрозуміло, обмежена у владі сувереном. В інших творах він зводить ці обмеження до мінімуму, наділяючи уряд, який повинен керуватися інтересами суспільного блага, правом вирішення широкого кола питань.

Ідеї ​​Руссо і подальший розвиток філософії абсолютизму. Хоча і можна вважати, що рішення на користь загального інтересу завжди буде представляти загальну волю, з цього не обов'язково випливає, що точка зору уряду на те, що є спільним інтересом, повинна з необхідністю представляти загальну волю. Це серйозно послаблює позицію Руссо, який вважав, що за допомогою поняття загальної волі йому вдалося подолати протиріччя між свободою і владою. Однак саме цей аспект концепції Руссо зробив найбільший вплив на розвиток теорії абсолютизму. Приймаючи рішення стати імператором, Наполеон міг вважати, що виконує волю французів. Гегель використовував ідеї Руссо, доводячи, що історично обумовлена ​​воля німецького народу була найкраще представлена ​​спадковим правителем, який розуміє вимоги загального «світового духу». Оскільки для Гегеля національну державу - носій світового духу, його воля є найбільш глибоким вираженням волі її громадян, а його бажання - вираженням їх бажань. Таким чином, між ними немає справжнього протиріччя, і громадянин насправді вільний, коли змушений виконувати волю держави. Деякі аспекти цієї ідеї знайшли відображення в роботах оксфордських ідеалістів Т. Гріна (1836-1882), Ф. Бредлі (1846-1924) і Б. Бозанкет (1848-1923), розмірковує про «ідеальної» природі людини і ролі держави як інституту, за допомогою якого здійснюється ця природа. Деякі мислителі відзначали застосування (або перекручення) цих ідей у ​​фашизмі і сталінізм. У 20 ст. диктатори часто присягали на вірність ідеї «визволення» людини.

Сучасні проблеми абсолютизму

Епоха після Великої французької революції відзначена розвитком і поширенням демократії, однак в цей час не було недоліку і в абсолютистських режимах. По суті справи, 19 і 20 ст. продемонстрували широку різноманітність абсолютистських форм правління - від різного роду військових диктатур латиноамериканського типу та напівфеодальної системи державної влади в Японії до «диктатури пролетаріату» в СРСР. Протягом цього періоду абсолютизм виконував безліч функцій, від традиційної - як ядра зароджується національної держави (Японія і Німеччина у другій половині 19 ст.) До функції носія світової революції (СРСР). Період з 1800 відзначений розвитком нових, у вищій мірі ефективних способів і прийомів абсолютистського владарювання, і іронією історії недавнього часу є те, що деякі фундаментальні інструменти демократії були поставлені на службу абсолютистських режимів.

Деякі феодальні абсолютистські форми правління (у Росії, Німеччині та Японії) пережили свій час і перейшли в сучасність. У кожній з цих форм наслідний монарх служив центром тяжіння різноманітних сил, які прагнули до влади. У імперської Німеччини та імперської Японії можна було спостерігати поєднання монархії старого типу з відносно високим розвитком промисловості.

«Поважні» форми абсолютизму

Абсолютизм 20 ст., В таких його формах, як фашизм чи нацизм, підтримував певні демократичні ідеї незважаючи на те, що абсолютистські лідери Італії та Німеччини пристрасно відкидали принципи демократії. На відміну від більш старих типів абсолютизму, ці режими наполягали на своєму «представницькому» характер, опорі на якусь «загальну волю» народу. На відміну від російського царизму або японського імператорського будинку, обгрунтовували свою легітимність божественним волевиявленням (аналогічно британської династії Стюартів в 17 ст.), Нацизм Гітлера «спирався» на волю «німецького народу». У СРСР комуністична партія служила виразником «справжніх» інтересів трудящих, навіть якщо ці інтереси і в голову не приходили конкретного «радянській людині». Воля, або інтерес, або історична доля (як в італійському фашизмі) належали, звичайно, до розряду вічних сутностей і не могли бути виявлені за допомогою демократичної процедури виборів. «Істинне своє вираження» вони отримали у фюрера, дуче чи партії, «які усвідомили вимоги історичного процесу».

Однопартійна система

Використання інструментів демократії спостерігається також у процедурах, що застосовуються державами з однопартійною системою. Політична партія історично виникає як метод мобілізації громадської думки та впливу на прийняття державних рішень. Класичним способом використання демократії є досягнення державної влади за допомогою процедури виборів. При абсолютизмі партія виконує зовсім іншу функцію. У ситуаціях смути і революцій партія стає способом досягнення влади будь-якими доступними засобами, що зазвичай передбачає насильство по відношенню до конкуруючих партій, а в разі потреби і революційні методи, спрямовані на повалення існуючого режиму. Отримавши владу, партія займає монопольні позиції в політичній сфері і стає потужним засобом контролю за поведінкою людей. Вводячи обмеження на членство і різного роду привілеї, вона домагається сприятливого для себе положення в суспільстві.

Монопольна влада однієї партії над усією політичною діяльністю робить безглуздою саму процедуру виборів, хоча вибори можуть і проводитися. Найчастіше вони приймають форму плебісцитів - інструменту влади, удосконаленого Наполеоном і широко використовувався Гітлером, - ставлять суспільство перед доконаним фактом, або пропонують в якості альтернативи бажаного результату що-небудь порожнє або небезпечне. Вибори і плебісцити під контролем держави з однопартійною системою мають підозріло високі показники одностайності електорату і надзвичайно передбачувані результати.

Зосередження влади в руках чиновників

Сучасний абсолютизм вважає, що є більш динамічним і ефективним способом правління в порівнянні з демократією. Незалежно від того, істинні або помилкові ці претензії, з них випливають певні практичні наслідки. Так, очевидно зайвим виявляється поняття "верховенства закону". Уряду, що заявляє про своє динамізмі, навряд чи підходить традиційне розуміння закону як інструменту контролю над правителями. Навпаки, уряду, який прагне до виконання законів, навряд чи підійде ідея про волю правлячого класу як «єдино вірному» вираженні дійсної волі суспільства. У системі абсолютизму суди як окремий суспільний інститут продовжують існувати, проте виконують чисто службову роль в руках чиновників. Нерідко рішення приймаються крім звичайних судів, через спеціально створені і підконтрольні судові органи. Ще одним практичним висновком, який роблять уряди з абсолютистської ідеологією, є приведення законодавчих органів до стану безсилля. Усі без винятку сучасні форми абсолютизму прагнуть до зосередження влади в руках виконавчих органів.

Тенденція до централізації проявляється також у ліквідації традиційних інститутів місцевої влади. Суперечать фундаментальним вимогам абсолютистського правління і принципи розділення і обмеження влади, характерні для федералізму. Місцеві органи влади підпорядковуються центру і підлягають контролю з боку партії. Це особливо проявляється в діяльності поліції, яка ставиться під контроль центральних органів влади; поліцейська система доповнюється інститутом таємної поліції, одним з головних бастіонів сучасного абсолютизму. Жодне з абсолютистських держав не відчуває себе досить впевнено без охоронців, які, у свою чергу, вважають, що право лагодити безмежний Міліцейська.

Монопольний контроль

Сучасний абсолютизм прагне не тільки до централізації влади, але і до монопольного контролю над інститутами суспільства. Для нього характерні спроби втягнути в свою орбіту всі інститути, здатні чинити опір або корисні в плані захисту держави. У цьому йому допомагають сучасна технологія і системи комунікації. Встановлений таким чином контроль є як негативним, так і позитивним: по-перше, пригнічується опозиція, по-друге, існуючі інститути разом з репутацією, якою вони користуються, починають служити режиму. Сучасний абсолютизм здатний не тільки на розширення сфери контролю, але й на підвищення ступеня його інтенсивності.

У цьому сенсі повчальний досвід контролю над засобами масової інформації, накопичений нацистами і радянським режимом. У той час як абсолютизм старого типу прагнув зберегти своє панування, перешкоджаючи поширенню знань, сучасний абсолютизм вважає більш ефективним використання грамотності та системи народної освіти як інструментів контролю. Засобами навіювання стають радіо, кіно і телебачення.

Аналогічний характер має звичайна абсолютистська політика щодо релігії. У цій сфері можливі принаймні три способи контролю: 1) нейтралізація впливу існуючих релігійних організацій; 2) захоплення релігійних організацій та впровадження в них «своїх» людей, після чого вони починають служити державі; 3) відволікання релігійного почуття на інші цілі. Приклади цих підходів дає історія нацистської Німеччини, ними рясніє та історія СРСР.

Наявність численних дитячих та юнацьких організацій в країнах, де панує абсолютизм, є ще одним свідченням як монополізації державою всіх сторін життя, так і використовуваних при цьому способів і прийомів. У таких випадках не тільки послаблюються можливості потенційно ворожих асоціацій, самі ці організації стають форпостами режиму.

Зайве нагадувати, що контроль поширюється також на сферу економіки. Неважливо, яку мету переслідує режим - захистити або ліквідувати приватну власність. Власні потреби змушують його ввійти в найтісніше зіткнення з існуючим господарським механізмом. Прагнення до контролю над економікою посилюється схильністю абсолютизму до експансії. Тому всі форми абсолютизму в 20 ст. в якійсь мірі були соціалістичними за своїм характером, хоча і не завжди прагнули до встановлення державної власності на засоби виробництва, вважаючи за краще встановлення контролю над економічною діяльністю. Контроль може приймати різні форми. Особливої ​​згадки заслуговує перетворення профспілок у придаток держави. Монополізація не обходить стороною ті форми організованої діяльності, які повинні бути або повністю пригнічені, або поставлені під державний контроль.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Реферат
51.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Абсолютизм в Австрії
Поняття про абсолютизм
Присвячений абсолютизм Катерини II
Про поняття абсолютизм
Освічений абсолютизм в Росії
Освічений абсолютизм в Європі
Абсолютизм у Росії 17-18 століття
Англійський абсолютизм при перших Стюартах
Абсолютизм Павла I і трагічна розв`язка
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru